Він пішов до коханки. А через 12 років повернувся і промовив лише кілька слів…
Ми з Іваном одружилися відразу після університету. Здавалося, нас ніщо не зможе розлучити: молодість, надії, спільні мрії та кохання, яке тоді здавалося вічним. Я народила йому двох синів — Тараса і Остапа. Зараз вони дорослі, у кожного своя родина, діти, клопоти. А коли вони були маленькими, я жила заради них. Заради сім’ї, де все розвалювалося — але я наполегливо робила вигляд, що не бачу.
Іван почав змінюватися ще тоді. Спочатку — невинні флірти, затяжні погляди на молодих продавщиць і випадкових перехожих. Потім — телефон, який він почав забирати з собою у ванну і вимикати на ніч. Я все розуміла, але мовчала. Казала собі, що заради дітей треба терпіти. Що будь-який чоловік може помилитися. Що це минуться.
Але не минуло.
Коли сини виросли і розлетілися, дім спорожнів. І стало зрозуміло: між мною та Іваном не лишилося нічого, крім спогадів. Я більше не могла переконувати себе, що все заради сім’ї. І коли у його житті з’явилася нова жінка — молодша, яскравіша, вільніша — він просто зібрав речі та пішов. Без істерик, без пояснень. Просто двері зачинилися. І настала тиша.
Я не тримала його. Просто сіла на кухні й довго дивилася на холодний чай. Життя поділилося на «до» й «після». У «до» було 28 років шлюбу, поїздки на Карпати, ночі біля дитячого ліжка, ремонт у спальні й суперечки через пульт. У «після» — порожність.
Я звикла. Вчилася жити одна. Жила спокійно: без образ, без скандалів, без страху, що в телефоні чоловіка — чужі губи. Іноді сумувала. Іноді згадувала, як він пив ранкову каву і лаявся, що я купую «не ту» сметану. Але дедалі частіше мені було легко. Сьогодення — хоч і самотнє — стало легшим, ніж минуле, де я завжди була «недостатньою».
Іван зник із мого життя повністю. Не дзвонив, не писав. З’являвся тільки в розмовах із дітьми. Вони відвідували його, але зі мною про це майже не говорили. Ми, як дві паралельні лінії, жили в одному місті й жодного разу не перетнулися. Дванадцять років.
А потім він прийшов.
Це був звичайний вечір. Я готувала вечерю. Раптом — дзвінок у двері. Я відчинила… і ледь впізнала людину перед собою. Івана ніби підмінили: похилі плечі, тьмяний погляд, незнайома вага в очах. Він постарів.
