Я завжди боялася розлучення. Навіть думка про те, що мій шлюб може розвалитися, здавалася кошмаром, до якого я ніколи не наближуся. Я щиро вірила, що у нас із чоловіком усе гаразд, що ми — пара, яку не зламають ні роки, ні побут, ні труднощі. У нас була чудова донька — Оксана, у мене — власне архітектурне бюро у Львові, у нього — робота медбратом у приватній клініці. Жили ми спокійно, розмірено, і, як мені здавалося, щасливо.
Але одного дня все змінилося.
Спочатку я гадала, що у нього просто складний період. Богдан почав повертатися додому все пізніше, пояснюючи це завантаженням, важкими змінами. Він дратувався через дрібниці, відмовлявся йти зі мною на прогулянки, не слухав, коли я говорила. А коли я одного разу в сльозах запитала, що з нами коїться, він втомлено кинув: «Я втомлююся. Ти мені заважаєш навіть вдома. Перестань чіплятися».
Я замовкла. Стала менше лізти, сама гуляла ввечері, вечеряла наодинці. Він ішов на світанку і повертався за північ. Наче чужий.
Моє серце відчувало: він не сам. Але я відганяла ці думки. Поки одного разу не почула розмову, яка розставила все на свої місця.
Я щойно повернулася з чергової прогулянки, коли почула голос чоловіка у спальні:
— Кохана, я все зроблю. Обіцяю, піду від неї. Просто трохи почекай. Не сердься, Марись… будь ласка, не клади трубку…
Я завмерла. Потім зайшла на кухню і влаштувала істерику. Все всередині мене вибухнуло. Він не виправдовувався. Не пояснювався. Просто мовчазно зібрав речі і пішов. До неї. До своєї молодої «коханої».
А я залишилася. У порожній квартирі, зі світлинами на стінах, де ми ще були родиною. Місяці тяглися, як вічність. Я не могла ні їсти, ні спати, ні працювати. Навіть Оксана, хоч і намагалася підтримати мене, не могла заповнити цю прірву. Іноді клієнти запрошували мене на каву після зустрічей, робили компліменти — я ввічливо відмовлялася. Мені здавалося, що я більше не здатна нікого полюбити.
А потім з’являвся він — Олег. Добротний чоловік трохи за п’ятдесят, впевнений, доглянутий, з тихим голосом і уважними очима. Він замовив у нас проект нового офісу. І я не змогла йому відмовити. Не в роботі, не в розмовах. Потім — не в вечерях, не в прогулянках, не в дотиках.
Коли офіс був готовий, Олег запросив мене на відкриття. Це був вечір, наповнений музикою, сміхом і легким вином. Ми залишилися удвох допізна… А вранці я прокинулася в його обіймах. Вперше за довгий час мені не було боляче. Я відчувала, що комусь потрібна. Справжня, без маски, без «треба».
Він був не просто чоловіком. Він став для мене опорою, повітрям. З ним я знову дихала.
А через кілька днів я зустріла Богдана. Він стояв біля дверей моєї квартири. Такий самий, як був. Тільки в очах — непевність.
— Вибач, Насте. Я був ідіотом. Маринка… вона виявилася дитиною. Я думав, що мені потрібне нове життя, а виявилося — ти і є все, що в мене було справжнього.
Я мовчки дивилася на нього. І не відчувала ні злості, ні болю. Тільки втому. Бо тепер я знала: щастя не в тому, щоб когось повернути. А в тому, щоб знайти себе.
— Богдане, пізно. У мене вже є людина, з якою я щаслива.
Він пішов. Один. І я знала, тепер уже він боїться самотності. Як колись боялася я.
Ми з Олегом скоро одружимося. А потім вирушимо у подорож, про яку я мріяла з молодості, але так і не наважилася здійснити. Тепер у мене є сміливість. І є кохання.
Іноді доля ламає нас, щоб дати шанс почати спочатку. Тільки не з тими, хто нас зрадив. А з тими, хто нас обрав — навіть не знаючи нашого болю.
