Він пішов після двадцяти років шлюбу… А потім захотів повернутися. Та я вже була іншою.
Соломія сиділа на кухні з подругою й ледь стримувала сльози. Руки тремтіли, думки плуталися, а голос ламався.
— Почекай… Він просто взяв речі й пішов? — здивувалася Марія, її давня подруга.
— Так, — хрипко відповіла Соломія. — Після двадцяти років разом. Взяв сумку, сказав: «Я закохався в іншу» — і вийшов, грюкнувши дверима.
— Може, ти його не так зрозуміла? Може, це просто криза? — нерішуче промовила Марія.
— Марусю, ти сама себе чуєш?! Які ще непорозуміння?! Він пішов. Без сліз, без істерик, без спроб щось пояснити. Ніби двадцять років нашого життя й не існувало.
Соломія сховала обличчя в долонях. На очах знову заблищали сльози. Так почуватися спустошеною й зрадженою вона ще ніколи не мала нагоди.
— А діти знають?.. — обережно запитала Марія.
— Ні… Оленка й Богдан у таборі. Лише три дні тому я посадила їх у потяг. Повернуться через два тижні… І я навіть не уявляю, як їм це сказати. Як?!
— Може, й на краще, що зараз їх нема вдома. В тебе буде час… хоча б прийти до тями.
— Прийти до тями? Після такого? Він же був сенсом усього мого життя… — прошепотіла Соломія, схопившись за голову. — Як я могла не помітити? Як?
На кілька секунд встановилася тиша, яку перервала несподівана пропозиція подруги:
— Давай віддячимо йому. По-жіночому.
— Що? — Соломія здивовано підняла голову. — Як ти це собі уявляєш?
— Дуже просто. Ідемо сьогодні на побачення. З незнайомцем. Ти гарна, доглянута, розумна. Квартира в тебе є, гроші є, діти — чудо. Ти смачний шматочок. Давай доведемо йому, що ти — не просто колишня дружина, а жінка, про яку мріють.
— Я не знаю… Я ж його все ще люблю…
— А він тебе? Він теж тебе любить, йдучи в нікуди з іншою? — Марія стиснула руку подруги. — Підемо. Ти нічого не втрачаєш. Просто розвеселишся.
Сумніви гризли Соломію, але зрештою вона кивнула. Через годину подруги вже обирали у додатку кандидата на «сліпне побачення». Ввечері Марія довела її до ресторану й, підморгнувши, залишила саму.
Соломія, тремтячи від хвилювання, зайшла всередину. Столик №7. За ним уже хтось сидів.
— Вибачте за запізнення, затори… Тарасе?
— Соломія?.. — чоловік різко підвівся. — Оце так збіг! Ось це несподіванка…
Виявилося, це її колишній колега, з яким вони працювали пліч-о-пліч п’ять років. Після його звільнення вони втратили зв’язок, але між ними завжди була особлива симпатія.
— Оце доля, — посміхнулася Соломія, сідаючи.
Розмова пішла сама собою. Згадували робочі дні, спільних знайомих, кумедні випадки. Сміх, легкість, тепло — все це повернулося, ніби й не було цих років розлуки. А потім Тарас раптом запитав:
— Слухай, а чому ти вирішила піти на побачення?
Соломія завмерла. Спочатку хотіла збрехати. Але щось у його тоні змусило бути чесною.
— Чоловік кинув мене. Вчора. Просто взяв речі й пішов. Сказав, що в нього інша. Я… я не знаю, як жити далі.
Тарас опустив очі, потім м’яко взяв її за руку:
— Ти не одна, Сонечко. І, чесно кажучи, я радий, що саме тебе побачив сьогодні за цим столиком.
Соломія вперше за добу відчула себе не покинутою — а потрібною. Кимось, кого бачать. Кого цінують.
Але Тарас був стриманим:
— Давай не псувати цей вечір. Я викличу тобі таксі. А на вихідних — зустрінемося знову. Просто як два старі друга.
Прокинулася вона вдома. У кріслі спала Марія.
— Ти всю ніч тут сиділа? — запитала Соломія, закриваючи очі від сонця.
— Ага. І могла б подякувати, між іншим, — позіхнула подруга. — Ну, як пройшло побачення?
— Тараса зустріла, — прошепотіла Соломія.
— Того самого?! Який три роки тому ледь не закохався в тебе?!
Соломія кивнула. Але договорити вони не встигли — у двері постукали. Марія пішла відчиняти, а Соломія, відчуваючи погане, кинулася до ванної.
— Соне! Тут гість, — гукнула Марія з іронією.
— Хто?..
На порозі стояв… її чоловік.
— Сонечко, прости мене… Я дурень, зробив помилку…
— Ти? Помилку? Це коли ти поїхав з іншою на море й виклав фото в сторіс? Чи коли провів ніч «у друга»?
— Я нікого не любив, окрім тебе… Заради дітей…
— Не чіпай дітей! — різко перебила Соломія. — А знаєш що? Вчора я була на побаченні. З Тарасом. Ми чудово провели вечір. І хоч між нами нічого не було, але я зрозуміла: ти мені більше не потрібен.
Чоловік осторонів.
— Значить, тепер ти з ним?!
— А ти з ким був, коли зрадив мене?! Ми вВін вийшов, не сказавши більше ні слова, а Соломія відчула, як останній тягар минулого зник разом із ним.
