Він пішов після двадцяти років шлюбу… А потім захотів повернутися. Та я вже була не та сама.
Соломія сиділа на кухні з подругою й ледве стримувала сльози. Руки тремтіли, думки плуталися, а голос зривався.
— Почекай… Він просто взяв речі та пішов? — здивувалася Мар’яна, її давня подруга.
— Так, — хрипко відповіла Соломія. — Після двадцяти років разом. Просто зібрав сумку, сказав: «Я кохаю іншу» — і схлопнув двері.
— Може, ти його не так зрозуміла? Може, це просто криза? — невпевнено промовила Мар’яна.
— Мар’яно, ти саму себе чуєш?! Які ще непорозуміння?! Він пішов. Без сліз, без істерик, без спроб щось пояснити. Ніби двадцять років нашого життя просто не існували.
Соломія сховала обличчя в долонях. На очах знову блиснули сльози. Так пусто й зраджено вона себе ніколи не відчувала.
— А діти знають?.. — обережно запитала Мар’яна.
— Ні… Оленка з Дмитриком у таборі. Лише три дні тому відвезла їх на поїзд. Повернуться через два тижні… Навіть не уявляю, як їм це сказати. Як?!
— Може, й на краще, що вони зараз не вдома. В тебе буде час… хоча б прийти до тями.
— Прийти до тями? Після такого? Він же був сенсом усього мого життя… — прошепотіла Соломія, схопившись за голову. — Як я могла цього не помітити? Як?
На кілька секунд запала тиша, яку перервала несподівана пропозиція подруги:
— А давай помстимося йому. По-жіночому.
— Що? — Соломія здивовано підняла голову. — Як ти це собі уявляєш?
— Дуже просто. Ідемо сьогодні на побачення. З незнайомцем. Ти гарна, доглянута, розумна. Квартира в тебе є, гроші є, діти — чудо. Ти справжній смаколик. Давай доведемо йому, що ти — не просто колишня дружина, а жінка, про яку мріють.
— Я не знаю… Я ж його все ще люблю…
— А він тебе? Він теж тебе любить, йдучи в нікуди з іншою? — Мар’яна стиснула руку подруги. — Підемо. Ти нічого не втрачаєш. Просто розважишся.
Сумніви гризли Соломію, але врешті вона кивнула. За годину подруги вже вибирали у додатку кандидата для «сліпого побачення». Ввечері Мар’яна довела її до ресторану й, підморгнувши, залишила саму.
Соломія, тремтячи від хвилювання, зайшла всередину. Столик №4. За ним уже хтось сидів.
— Пробачте за запізнення, пробки… Тарасе?
— Соломіє?.. — чоловік різко підвівся. — Це не може бути! Оце так збіг…
Він виявився її колишнім колегою, з яким вони пропрацювали пліч-о-пліч п’ять років. Після його звільнення вони втратили зв’язок, але між ними завжди була особлива симпатія.
— Оце так доля, — посміхнулася Соломія, сідаючи.
Розмова пішла сама собою. Згадували робочі дні, спільних знайомих, кумедні випадки. Сміх, легкість, тепло — все це повернулося, ніби не було цих років розлуки. А потім Тарас раптом запитав:
— Слухай, а чому ти вирішила піти на побачення?
Соломія завмерла. Спочатку хотіла збрехати. Але щось у його тоні змусило бути чесною.
— Чоловік кинув мене. Вчора. Просто зібрав речі й пішов. Сказав, що в нього інша. Я… я не знаю, як жити далі.
Тарас опустив очі, потім м’яко взяв її за руку:
— Ти не одна, Соломіє. І, чесно кажучи, я радий, що саме тебе сьогодні побачив за цим столиком.
Соломія вперше за добу відчула себе не кинутою — а потрібною. Кимось, кого бачать. Кого цінують.
Але Тарас був стриманий:
— Давай не псувати цей вечір. Я викличу тобі таксі. А на вихідних — зустрінемося знову. Просто як двоє старих друзів.
Прокинулася вона вдома. У кріслі спала Мар’яна.
— Ти всю ніч тут сиділа? — запитала Соломія, закриваючи очі від сонця.
— Ага. І могла б сказати «дякую», між іншим, — позіхнула подруга. — Ну, як пройшло побачення?
— Тараса зустріла, — прошепотіла Соломія.
— Того самого?! Який три роки тому мало не закохався в тебе?!
Соломія кивнула. Але договорити вони не встигли — у двері постукали. Мар’яна пішла відчиняти, а Соломія, відчуваючи підступ, кинулася до ванної.
— Соломіє! Тут гість, — гукнула Мар’яна з іронією.
— Хто?..
На порозі стояв… її чоловік.
— Соломійко, пробач мене… Я дурень, зробив помилку…
— Ти? Помилку? Це коли ти поїхав з іншою на море й виклав фото в сториз? Чи коли провів ніч «у друга»?
— Я нікого не кохав, лише тебе… Заради дітей…
— Не чіпай дітей! — різко перебила Соломія. — А знаєш що? Вчора я була на побаченні. З Тарасом. Ми чудово провели вечір. І нехай між нами нічого не було, але я зрозуміла: ти мені більше не потрібен.
Чоловік остолбенів.
— То ти тепер з ним?!
— А ти з ким був, коли зрадив мене?! Тепер ми кВідтоді кожен новий ранок починався з сонця, що світило трохи яскравіше, ніж учора.
