Старий крамничний магазин на околиці Житомира славився серед місцевих: смачна кулінарія, щирі порції, душевні продавниці. Оксана Петрівна працювала там уже п’ятнадцять років — спочатку за вагами, потім завідувачкою відділу. Все знала, все пам’ятала — кому скільки фаршированих перців, кому не забути про гречану кашу, а кому насипати щедро, «по-людськи».
Того дня вона поспішала із підсобки з тацкою холодцю. Тільки поставила його у вітрину, як погляд зачепився за знайому постать — високий чоловік у поношеному пальті, зі смутком в очах, стояв біля прилавку і ніби когось шукав.
Оксана швидко підійшла:
— Якщо ви шукаєте Марійку, вона захворіла. Повернеться на наступному тижні. Вам, як завжди — котлети та реберця?
Чоловік здивувався:
— Ви навіть пам’ятаєте, що я зазвичай беру?
— Звичайно. Ви ж наш постійний покупець, — почервоніла Оксана.
Він зніяковів, але раптом тихо додав:
— Я завжди хотів потрапити до вас, Оксанко, а все до Марійки потрапляю. Навіть ображаюсь.
— А ви звідки знаєте, як мене звати?
— Та у вас на бейджику написано.
Іззаду роздратовано донісся голос Зінаїди Іванівни:
— Чоловіче! Не затримуйте чергу! За вами вже десять людей!
Він здригнувся:
— Вибачте. Домашні котлетки, будь ласка…
І вже тихіше, дивлячись прямо в очі:
— Може, колись мені справжні домашні котлетки приготує добра жінка. Вибачте, Оксано, у вас на пальцях немає каблучки… якщо не заміжня — можу я вас провести після зміни? Я тут, через дорогу, живу один.
Оксана ледве кивнула і передала йому пакет. У грудях калатало серце — немов у юності.
— Отже, до вечора, — посміхнувся він. — А мене, до речі, Богданом звати.
Весь день Оксана наче літала. Навіть Зіна помітила:
— Оксанко, ти не занедужала? Щоки червоні, як у дівчини на побаченні!
— Усе добре, Зіночко, просто настрій чудовий.
Наприкінці зміни Оксана підфарбувала губи, натягнула хустку і вийшла з магазину. Богдан уже чекав.
— Підемо пройтися? Може, у кіно?
Погода була мокрою, сніг лип до вій. Вони йшли по бульвару, тихо балакаючи, ніби знали одне одного сто років. У якийсь момент він запропонував:
— Оксанко, підемо до мене? Чаю поп’ємо, зігріємось. Я ж тут поряд живу.
— Та якось… ми ж майже не знайомі…
— Як не знайомі? Я тебе вже рік спостерігаю. Ходжу, милуюся, як ти працюєш. Добра, чесна. З бабусями ласкава, з дітьми привітна. Я тебе ніби давно знаю. А ти мене — хіба не впізнаєш?
Вона усміхнулася:
— Гаразд, Богдане. Ходім, а то й справді — промокла наскрізь.
У його квартирі було просто, але затишно. Він зняв з неї пальто, поставив сушитися взуття, заварив чай з лимоном, дістав печиво.
Коли на вулиці розгулялася справжня завірюха, він раптом сказав:
— Залишайся. Я собі на кухні постелю. Куди ти зараз підеш?
Оксана оглянулася — тепло, спокійно, і серце підказувало: не треба втікати.
— Гаразд, залишусь…
Вона лігла на диван, він — на кухні. Але прокинулися вони вже разом — окремо спати не вийшло.
Коли Марійка повернулася після хвороби, то одразу побачила, як Богдан зустрічає Оксану з роботи.
— Глянь, не розгубилася! Я тільки у лікарню — ти вже хлопця забрала! — сміялася вона.
Насправді Марійка раділа. Бо щаслива Оксана була — як сонце: її світло гріло всіх навколо. А щастя, коли воно справжнє, видно здалеку. І навіть реберця з котлетами того тижня розходилися якось швидше.







