Він просто пішов… А вона ж жила заради нього
Разом вони пробули сім років. Сім довгих років, де Марічка намагалася бути ідеальною. Все за підручником: чистота, турбота, поступки. Вона вивчила кожен аспект ролі «ідеальної дружини» — аби бути потрібною, незамінною, коханою. Вона так боялася знову опинитися самотньою, що почала втрачати саму себе.
І все ж він пішов.
Не через сварку. Не в приступі гніву. Просто одного дня рівним, холодним тоном він сказав:
— Марічко, я кохаю іншу. Я йду.
Вона кивнула. Підвелася. Спокійно дістала валізу. Поклала його сорочки, білизну, акуратно склала краватки. Перевірила, чи він не забув телефонний зарядник. Додала:
— Візьми ще й голку, тобі ж знадобиться.
І лише коли двері за ним замкнулися, її охопив біль. Вона осіла на підлогу в передпокої і розридалася. Не через втрату, а через те, що знову не вийшло. Що її «ідеальність» знову нічого не варта.
Подруга Тетянка примчала першою. Марічка сиділа ніби порожня, дивилася в одну точку. Таня намагалася її розворушити — марно. Підтягнулися й інші подруги. Справжній жіночий десант підтримки. Хто з варениками, хто з домашнім вином, хто просто з обіймами.
— Та ти ж для нього все робила! — вигукнула Оленка.
— Він тебе просто не заслужив! — запевняла Іринка.
Марічка мовчала. Слова тонули у її пустоті.
А потім слово взяла Соломія. Та сама Соломія, що завжди різала правду-матку, не крутячись.
— Не нуди, — спокійно сказала вона. — Повернеться. Перший же і повертається. Немає більше таких зручних, м’яких, терплячих. Награється — приповзе. Питання в іншому: тобі це потрібно?
Подруги зашипіли, почали лаяти Соломію за різкість. А Марічка раптом прошепотіла:
— Та хай йому в спину…
І в цьому шепоті була не злість. Там спалахнула перша іскорка пробудження. Жінки мудрі. Вони вміють пробачати, терпіти, чекати. Але коли їх зраджують — вони встають з колін. Посміхаються крізь сльози. І починають спочатку.
Бо тепер вони не для когось. А для себе.
