Він кинув дітей заради першого кохання — навіть не озирнувся
Коли ми з Дмитром одружилися, мені було двадцять, йому — лише вісімнадцять. Ми не планували сім’ю так рано, але дві сітки на тесті вирішили за нас. За дев’ять місяців я народила двійню — дві чудові дівчинки. Нас було троє — і попереду ціле життя. Ми були молоді, наївні, але сповнені надій.
Жили скромно, грошей постійно не вистачало. Дмитро крутився як міг: вдень — на заводі, вночі — на складі, підробляв вантажником, збирачем меблів, де тільки не доводилося. Я, незважаючи на немовлят, намагалася заробляти вдома — в’язала, шила, писала тексти на замовлення. Було важко, іногда руки опускалися, але ми трималися. Коли дівчатка підросли, пішли до садочка, я влаштувалася на нормальну роботу, через рок мене навіть підвищили. Ми розплатилися з боргами, змогли дозволити собі відпустку, почали дихати вільніше.
П’ятнадцять років. П’ятнадцять років ми були разом. Разом ростили дочок, разом тягнули побут, ділили клопоти й радощі. Але щось зламалося. Я почала помічати, як Дмитро змінюється. Віддаляється. Раніше він поспішав додому, а тепер все частіше залишався «на роботі». Хоча змінив її давно, і графік там був ідеальний. Говорив — черівання, аврал, допомога другові. А я вірила. Вірила, бо була впевнена — ми одна команда.
А потім моя інтуїція завила, як сирена. Я перевірила його телефон. Дзвінки, переписки, геолокація. Все стало на свої місця: мій чоловік зраджував. І делав це давно. Регулярно. Холоднокровно. З цинізмом.
Я сіла навпроти нього й виклала все. Сподівалася, що це помилка, що я щось не так зрозуміла. Але він подивився у вічі й… зізнався. Сказав, що зустрів перше кохання — Ольгу, ту саму, зі школи. І що все це час не міг її забути. І що тепер, нарешті, зрозумів, кого любить.
Я вигнала його. Без роздумів. Він ще намагався вагатися, не одразу пішов, переїхав до матері. Вона дзвонила мені, благала пробачити, казала, що він заплутався. А я не слухала. Подала на розлучення. Я горіла від образи й болю. Він зрадив не тільки мені — він зрадив нашу сім’ю. Наших дітей.
Минув час. Він почав з’являтися знову. Говорив, що сумує, що хоче бути поруч. Я була насторожена, але дівчатка тягнулися до нього. Вони не розуміли, що відбувається, і я намагалася не навантажувати їх нашою дорослою драмою. Поступово ми почали спілкуватися. Їздили до парку, ходили в кіно, навіть влаштували маленький сімейний виїзд на природу. Все ніби налагодилося. Він повернувся додому, хоч і неофіційно. Ми знову стали сім’єю.
А потім — новий поворот. Я дізналася, що вагітна. Термін — два місяці. Всередині все тремтіло. Невже він знову втече? Дмитро на словах був зі мною, але на ділі… все частіше ночував у матері. А Ольга — та сама шкільна любов — буквально не злазила з телефону. Я навіть зустрілься з нею. Сподівалася, що зможу поговорити по-людськи, пояснити, що у нас діти, що я чекаю дитину. А вона лише знизала плечима: «Я тут ні до чого. Хай сам вирішує».
Він вирішив. Поїхав до неї. Мене, вагітну, залишив одну. Дитину не визнав. На сину подивився один раз. Один. І зник.
Минуло майже два роки. Я виховую сина сама. Допомагають батьки. Дівчатка підросли, все розуміють, хоч і роблять вигляд, що ні. А Дмитро… Він ніби викреслив нас зі свого життя. Я не пишу, не дзвоню. Я навчилася жити без нього. Але в душі — пустка. Бо біль від зради чоловіка — це одне. А біль від того, що батько кинув своїх дітей заради якогось минулого — це зовсім інша історія. Історія, яку я не хотіла б повторити ні з ким.
