Коли ми з Олексієм одружилися, мені було двадцять, а йому ледве виповнилося вісімнадцять. Ми не планували сім’ю так рано, але дві смужки на тесті вирішили за нас. Через дев’ять місяців я народила двійню — двох чудових дівчинок. Нас було троє — і попереду ціле життя. Ми були молоді, наївні, але сповнені надій.
Жили скромно, грошей постійно не вистачало. Олексій крутився як міг: вдень — на заводі, вночі — на складі, підробляв вантажником, збирачем меблів, де тільки доводилося. Я, незважаючи на немовлят, намагалася підробляти вдома — в’язала, шила, писала тексти на замовлення. Було важко, інколи опускалися руки, але ми трималися. Коли дівчатка підросли й пішли до садка, я влаштувалася на справжню роботу, а через рік мене підвищили. Ми розплатилися з боргами, змогли собі дозволити відпустку, почали дихати вільніше.
П’ятнадцять років. П’ятнадцять років ми були разом. Разом ростили дочок, разом тягнули побут, ділили клопоти й радості. Але щось зламалося. Я почала помічати, як Олексій змінюється. Віддаляється. Раніше він поспішав додому, а тепер все частіше залишався «на роботі». Хоч змінив її давно, і графік був ідеальний. Казав — чергування, аврал, допомога другові. А я вірила. Вірила, тому що була впевнена — ми одна команда.
А потім моя інтуїція завила, як сирена. Я перевірила його телефон. Дзвінки, листування, геолокація. Все стало на свої місця: мій чоловік мені зраджував. І робив це давно. Постійно. Холоднокровно. З цинізмом.
Я сіла навпроти й виклала все. Сподівалася, що це помилка, що я щось не так зрозуміла. Але він подивився у вічі й… зізнався. Сказав, що зустрів свою першу любов — Оксану, ту саму, ще зі школи. Що все це час не міг її забути. І що тепер, нарешті, зрозумів, кого кохає.
Я вигнала його. Без вагань. Він ще намагався м’ятися, не відразу пішов, перебрався до матері. Вона дзвонила мені, благала пробачити, казала, що він заплутався. А я не слухала. Подала на розлучення. Я горіла від образу й болю. Він зрадив не лише мені — він зрадив нашій сім’ї. Нашим дітям.
Минув час. Він знову почав з’являтися. Казав, що сумує, що хоче бути поруч. Я була насторожі, але дівчатка тягнулися до нього. Вони не розуміли, що відбувається, і я намагалася не вішати на них нашу дорослу драму. Поступово ми знову почали спілкуватися. Ходили в парк, кіно, навіть з’їздили разом на природу. Все ніби налагодилося. Він повернувся додому, хоч і неофіційно. Ми знову стали родиною.
А потім — новий поворот. Я дізналася, що вагітна. Два місяці. Всередині все тремтіло. Невже він знову втече? Олексій на словах був зі мною, але на ділі… все частіше ночував у матері. А Оксана — та сама шкільна любов — буквально не злазила з телефону. Я навіть раз зустрілася з нею. Сподівалася, що зможу по-людськи поговорити, пояснити, що у нас діти, що я чекаю дитину. А вона лише знизала плечима: «Я тут ні до чого. Хай сам вирішує».
Він вирішив. Поїхав до неї. Мене, вагітну, лишив саму. Сина не визнав. Подивився на нього один раз. Один. І зник.
Минуло майже два роки. Я сама рощу сина. Допомагають батьки. Дівчатка підросли, все розуміють, хоч і роблять вигляд, що ні. А Олексій… Він ніби викреслив нас із свого життя. Я не пишу, не дзвоню. Я навчилася жити без нього. Але в душі — прогалина. Бо біль від зради чоловіка — це одне. А біль від того, що батько кинув своїх дітей заради якогось минулого — це зовсім інша історія. Історія, яку я не хотіла б пережити ще раз.
