Він назвав її жалюзною служницю та пішов до іншої. Але коли повернувся — отримав несподівану відповідь.
Соломія з дитинства чула одні й ті самі слова від своєї бабусі та матері: «У нас, у нашому роді, жінкам не судилося знайти щастя в коханні». Її прабабуся овдовіла у двадцять два, бабуся втратила чоловіка на шахті, мати лишилася сама з немовлям, коли Соломії не було й трьох. І хоч вона не вірила у родинне прокляття, глибоко в душі завжди чекала, що її любов теж обернеться болем. Хоча й не хотіла цього — мріяла про тепло, дім, чоловіка та дітей.
Свого майбутнього чоловіка — Богдана — вона зустріла на фабриці, де працювала упаковницею. Він працював у іншому цеху, але обідали вони в одній їдальні. Так і познайомились. Усе сталося швидко: кілька побачень, пропозиція, весілля. Богдан переїхав до неї — у двокімнатну квартиру, що дісталася після смерті бабусі. Мати вже тоді пішла з життя. Спочатку все було тихо: народився перший син, потім другий. Соломія крутилася, як могла: готувала, прала, виховувала. Чоловік працював, носив гроші, але додому повертався все рідше, а розмов ставало все менше.
Коли Богдан почав затримуватися на роботі й приходити додому втомленим, з чужим запахом парфумів на сорочці, вона все зрозуміла. Розпитувати не наважувалася — боялася лишитися сама з двома дітьми. Але одного разу вже не витримала:
— Подумай про дітей. Будь ласка. Благаю.
Він мовчав. Лиш холодний погляд. Без пояснень. Без крику. Наступного ранку вона подала йому сніданок — він навіть не доторкнувся.
— Все, на що ти здатна — це бути служкою, — кинув він із огидою.
І через тиждень пішов. Просто зібрав речі й зачинив за собою двері.
— Не кидай нас, прошу! — плакала вона у коридорі. — Діти не можуть бути без тата!
— Ти — жалюзна служниця, — повторив він, виходячи.
Це почули їхні сини. Два хлопчики сиділи на дивані, обіймаючись, не розуміючи: що їм зробили не так? Чому тато пішов? У чому їхня провина?
Соломія не дозволила собі впасти. Вона жила заради них. Працювала прибиральницею, мила сходи, носила воду, вчила хлопчиків читати й прала вручну, коли ламалася машина. Хлопці допомагали — дорослішали швидко. Вона забула про себе, про жінок, про мрії. Але доля, як завжди, вміє дивувати.
Одного разу в магазині в неї впала на підлогу пачка чаю. Її підняв незнайомець і посміхнувся:
— Може, допоможу донести пакети?
— Не треба, — автоматично відповіла вона.
— Та я все одно допоможу, — сказав він, уже беручи в руки сумки.
Звали його Дмитро. Він почав заходити до того ж магазину щодня, потім провожав її, а згодом з’явився у її під’їзді, щоб допомогти з прибиранням. Діти спочатку трималися осторонь, але він виявився добрим, терплячим. На першу вечерю прийшов із тортом та білими трояндами. Коли старший син жартома запитав, чи не футболіст він, той розсміявся:
— У школі грав. Давно це було.
Пізніше він зізнався:
— Я після аварії. Говорити важко, рухаюся не так, як раніше. Дружина пішла. Боюся, й ти захочеш, щоб я зник.
— Якщо дітям з тобою добре — лишайся, — просто сказала Соломія.
Він запропонував їй руку. І серце. Попросив поговорити з дітьми.
— Може, я зможу стати для них справжнім татом.
Ввечері Соломія пояснила все синам. Вони обняли її.
— Наш тато пішов і забув про нас, — сказав молодший. — Було б класно, якби у нас був справжній тато. Той, який лишається.
Так Дмитро став частиною їхньої родини. Він був поруч, вчив хлопчиків грати у м’яча, допомагав із уроками, лагодив полиці, жартував, підтримував. Друзі дітей часто приходили до них у гості. Дім наповнився життям. Минали роки. Хлопці стали чоловіками. Ярослав закохався, прийшов по пораду до Дмитра. І саме тоді пролунав дзвінок у двері.
На порозі стояв Богдан.
— Я був дурнем. Поверни мене. Все виправимо…
— Забирайся, — різко сказав Ярослав.
— Ти як з батьком розмовляєш?! — закричав Богдан.
— Не смій так говорити з моїм сином, — твердо відповів Дмитро.
— Ти нам непотрібен, — додав молодший син. — У нас є кого називати татом.
Він зачинив двері. Замкнув. Назавжди.
Соломія стояла, дивлячись на трьох чоловіків — своїх захисників, свою родину, яку вона виборола, відстояла, збудувала з нуля. Вона була щасливою. Нарешті.
