Він покинув нас і продав будинок, але я знайшла світло в темряві
Оксана завмерла, наче весь світ розвалився, коли їй племінник чоловіка, Данило, підсунув зімятий папірець і швидко зник, важко дихаючи. Вона відчула, що щось не так знала, що Дмитро давно став чужим, ночував у брата, говорив про свинарник. Згадавши про записку, розгорнула її. «Оксано, йду, пробач. Дітей не покину, з тобою жити не буду. Дім продав, ось твоя частина. Їдь до матері». Гроші розсипалися на підлогу, а вона стояла, хитаючись, наче вітер змітав її життя.
Бабуся Ганна увійшла в кімнату, голос тремтів: «Оксанко, що сталося?» Оксана проковтнула гострий ком у горлі. «Усе гаразд, мам, іди чаю пий, печиво підгоряє». Аромат ванілі змішався з гіркотою підпалених коржиків. Вона чекала цього моменту чутки від Вікторії, дружини брата Дмитра, лунали тихо, але Оксана їх відганяла. Тепер правда лежала біля її ніг, холодна і гостра, як ніж.
Максим прибіг з подвіря: «Мамо, дядько Іван кличе». Вона накинула плащ і вийшла. Сусід незграбно почав: «Оксано Ми купили будинок, для нашої Софійки Але живи, скільки треба». Оксана випрямилася: «Дайте мені три дні я виїду». Вона зачинила двері, не слухаючи його: «Куди поїдеш?» Максим підбіг, червоний від злості: «Мамо, а де тато?» Вона обняла його, вдихнула запах дитячого поту від розхристаної кепки й тихо заплакала. «Пішов, сину». «Я його вбю!» «Не треба. Ми сильніші, самі впораємось».
Маринка хлипала, Оксана посадила дітей за стіл, а сама пішла до бабусі Ганни. Та сиділа біля вікна, плечі тремтіли. «Оксано, запиши мене в будинок для літніх». «Що ти кажеш? Підемо разом». «Куди?» «Ще не знаю». Оксана подзвонила матері, але та лише скаржилася: «Йди до негідника, кинь йому гроші в обличчя!» «Ні». Мати не могла допомогти у неї була інша сімя, вітчим давно вигнав Оксану. А бабуся Ганна, мамина сестра, залишилася нікому непотрібною після розпаду колгоспу. Доньки кинули її, і Оксана забрала до себе шість років тому. Тепер вони одна сімя.
Телефон знову задзвонив. Мати: «Куди ти дінешся з бабусею Ганною?» «Не до тебе». Оксана кинула трубку, взяла старий записник, набрала номер. «Оксано, ми з Дмитром розійшлися, можу привезти бабусю до тебе?» «Ні, у мене тиск!» Дзвінок обірвався. Оксана подивилася на дітей і бабусю. Великий вагон, тендітна жінка з сумними очима, серйозний хлопчик, жвава дівчинка й бабуся, що витирає сльози. Вона їхала туди, де могла знайти вихід.
«Привіт, тату», сказала Оксана, стоячи на порозі. Батько здивувався: «Діти? Бабуся Ганна?» «Дай мені ключі від квартири, яку бабуся Марія заповіла мені». Він замовляв: «Заходьте, Людмило, яка радість!» Мачуха посміхалася: «Які тут гості ми ж свої». Але через три дні Оксана почула, як та шепоче: «Коли вони поїдуть?» «Тату, де квартира?» Людмила кинула ложку: «Немає жодної квартири, ми з мамою продали, гроші поділили!» Батько відвів погляд. Оксана стиснула кулаки: «Три дні».
Орендувати житло виявилося пеклом. «З дітьми не здаємо», «Без чоловіка ну й що?», «Платіть за три місяці наперед». Знайти роботу ще важче. «Без досвіду не беремо», «Маленькі діти? Вибачте». Але тоді зявився Борис: «Молода, швидко навчиться. Три дні тренувань і вперед, квартири здавати». Оксана зітхнула. Вони переїхали у тісну кімнатку з душем у сусідки. Діті раділи: «У нас свої кімнати?» Бабуся Ганна плакала: «Я тобі тягар». «Ми сімя, чуєш? Ти моя помічниця».
Борис Аркадійович запропонував їй вивчати юриспруденцію: «Компанія росте, потрібна людина». Оксана пошепки запитала бабусю: «Іти?» «Іди, доню». Час летів. Максим виріс, Маринка закінчила школу. Вони купили квартиру свою, справжню. «Мама, це все наше?» «Так, і кімната для гостей». А потім дзвонила тітка Оксана: «У мене день народження, ти сховала, що їх немає?» «Дзвонила, ти ховалася». «Які заощадження?» «Вам краще знати». Оксана поклала трубку, усміхнулася. Біля могили бабусі Ганни прошепотіла: «Памятаєш Степана? Він дав мені три дні на роздуми. Тепер я відповідаю так».
Сонце вийшло з-за хмар, обійняло її променями. Оксана відчула тепл
