Ой, як він покинув нас і продав хату, але я знайшла світло в темряві
Оксана застигла, ніби весь світ розсипався, коли чоловіковий племінник Данило підсунув їй згорнутий папірець і швидко зник, важко зітхнувши. Вона відчула щось не так. Знала, що Андрій уже давно став чужим, ночував у брата, говорив про свинарник. Згадавши про листок, розгорнула його. «Оксано, йду, пробач. Дітей не покину, з тобою жити не буду. Дім продав, ось твоя частина. Їдь до матері». Гроші розсипались на підлогу, а вона стояла, хилячись, ніби вітер змітав її життя.
Бабуся Галина увійшла до кімнати, голос тріщав: «Оксанко, що коїться?» Оксана проковтнула гіркий ком у горлі. «Усе добре, мамо, йди чай пити, печиво підгоріло». Запах ванілі змішався з гіркотою. Вона чекала цього моменту чутки від Марії, дружини брата Андрія, лунали глухо, але Оксана їх відганяла. Тепер правда лежала біля її ніг, холодна й гостра, як ніж.
Тарас прибіг із подвіря: «Мамо, дядько Іван кличе». Вона накинула хустку й вийшла. Сусід почухав потилицю: «Оксано я хату купив, для Оленки нашої Але живи, скільки треба». Оксана випрямилась: «Дайте мені три дні, я виїду». Хлопнула дверима, не чуючи його: «Куди поїдеш?» Тарас прибіг, зачервонілий: «Мамо, а де тато?» Вона обняла його, вдихнула запах дитячого поту від зімятої шапки й тихо заплакала. «Пішов, сину». «Я його вбю!» «Не треба. Ми сильні, самі впораємось».
Софійка схлипувала. Оксана посадила дітей за стіл, а сама пішла до бабусі Галини. Та сиділа біля вікна, плечі тремтіли. «Оксано, запиши мене до будинку для літніх». «Що ти кажеш? Поїдем разом». «Куди?» «Ще не знаю». Оксана подзвонила матері, а та лише скаржилась: «Іди до негідника, кинь йому гроші в обличчя!» «Ні». Мати не могла допомогти у неї була нова родина, вітчим давно вигнав Оксану. А бабуся Галина, мамина сестра, залишилась нікому не потрібною після знищення села. Доньки її покинули, і Оксана прихистила її шість років тому. Тепер вони були однією родиною.
Телефон знову задзвонив. Мати: «Куди подінешся з бабусею?» «Не до тебе». Оксана кинула трубку, взяла старий записник, набрала номер. «Оксано, з Андрієм розійшлась, бабусю до тебе привезу?» «Ні, у мене тиск!» Трубка замовкла. Оксана глянула на дітей і бабусю. Тісний вагон, худа жінка з сумними очима, серйозний хлопчина, жвава дівчинка й бабуся, що витирала сльози. Вона їхала туди, де могла знайти вихід.
«Здоров, тату», сказала Оксана на порозі. Батько здивувався: «Діти? Бабуся Галина?» «Дай мені ключі від квартири, що бабуся Марія заповіла мені». Він замішався: «Заходьте, Людмило, яка радість!» Мачуха посміхалася: «Які тут гості ми ж рідні». Але через три дні Оксана почула, як та шепоче: «Коли вони поїдуть?» «Тату, де квартира?» Людмила кинула ложку: «Немає ніякої квартири, ми з мамою продали, гроші поділили!» Батько опустив очі. Оксана стиснула кулаки: «Три дні».
Орендувати житло виявилося пеклом. «З дітьми не здаємо», «Без чоловіка, ну й що?», «Оплатіть за три місяці вперед». Знайти роботу ще важче. «Без досвіду не беремо», «Маленькі діти? Вибачте». Але тоді зявився Борис: «Молода, швидко навчиться. Три дні і вперед, квартири здавати». Оксана зітхнула. Переїхали до тісної кімнатки з туалетом у сусідки. Діті раділи: «У нас свої кімнати?» Бабуся плакала: «Я тобі тягар». «Ми родина, чуєш? Ти моя помічниця».
Борис Аркадійович запропонував їй вивчати права: «Фірма розширюється, потрібна людина». Оксана пошепки запитала бабусю: «Іти?» «Іди, доню». Час минав. Тарас виріс, Софійка закінчила школу. Вони купили квартиру свою, справжню. «Мамо, це все наше?» «Так, і ще кімната для гостей». А потім дзвонила тітка Оксана: «У мене день народження, ти приховуєш, що їх немає?» «Телефонувала, ти ховалась». «Які заощадження?» «Вам краще знати». Оксана поклала трубку, усміхнулася. Біля могили бабусі Галини прошепотіла: «Памятаєш Степана? Він дав мені три дні на роздуми. Тепер я відповідаю так».
Сонце вийшло з-за хмар, обійняло її променями. Оксана відчула тепло ніби бабуся Галина поруч. «Ми впорались, мамо». Вдома на неї чекали діти, нове життя, чоловік, який кохав. А десь далеко Андрій лишився з грошима, але без родини. Хто більше втратив? Вона підвела очі до неба й подумала: «Дякую, що дала мені ті три дні». Може, все було недарма? Може, варто пройти крізь тем
