Ось твій текст, адаптований до української культури.
Коли ми з Олегом одружилися, мені було двадцять, йому — лише вісімнадцять. Ми не планували сім’ю так рано, але дві смужки на тесті все вирішили за нас. Через дев’ять місяців я народила двійню — двох прекрасних дівчаток. Ми були втрьох — і попереду ціле життя. Молоді, наївні, але сповнені надій.
Жили скромно, грошей постійно не вистачало. Олег крутився як міг: вдень — на заводі, вночі — на складі, підробляв вантажником, збирав меблі, де тільки доводилося. Я, незважаючи на немовлят, теж працювала вдома — в’язала, шила, писала тексти на замовлення. Було важко, іногда руки опускалися, але ми трималися. Коли дівчатка підросли, пішли в садочок, я влаштувалася на нормальну роботу, а через рік мене підвищили. Ми закрили борги, змогли собі дозволити відпочинок, почали дихати вільніше.
П’ятнадцять років. П’ятнадцять років ми були разом. Разом ростили дочок, тягли побут, ділили клопоти й радощі. Але щось зламалося. Я почала помічати, як Олег змінюється. Віддаляється. Раніше він спішив додому, а тепер усе частіше залишався «на роботі». Хоча змінив її вже давно, і графік був ідеальний. Говорив — чергування, аврал, допомога другу. А я вірила. Вірила, бо була впевнена — ми одна команда.
А потім моя інтуїція завила, як сирена. Я перевірила його телефон. Дзвінки, листування, геолокація. Все стало на свої місця: мій чоловік зраджував мені. І робив це давно. Регулярно. Холоднокровно. З цинізмом.
Я сіла навпроти нього і виклала все. Сподівалася, що це помилка, що я щось не так зрозуміла. Але він подивився у вічі й… зізнався. Сказав, що зустрів свою першу любов — Оксану, ту саму, зі школи. Що все це час не міг забути її. Що тепер нарешті зрозумів, кого любить.
Я вигнала його. Без думок. Він ще м’явся, не одразу пішов, перебрався до матері. Вона дзвонила мені, благала пробачити, казала, що він заплутався. А я не слухала. Подала на розлучення. Я горіла від образи й болю. Він зрадив не лише мені — він зрадив нашій родині. Нашим дітям.
Минув час. Він почав з’являтися знову. Говорив, що сумує, що хоче бути поруч. Я була насторожена, але дівчатка тягнулися до нього. Вони не розуміли, що відбувається, і я намагалася не вішати на них нашу дорослу драму. Поступово ми почали спілкуватися. Ходили в парк, на кіно, навіть влаштували сімейний виїзд на природу. Наче все налагодилося. Він повернувся додому, хоч і неофіційно. Ми знову стали сім’єю.
А потім — новий поворот. Я дізналася, що вагітна. Термін — два місяці. Всередині все тремтіло. Невже він знову втече? Олег на словах був зі мною, але на ділі… усе частіше ночував у матері. А Оксана — та сама шкільна любов — буквально не злізала з телефону. Я навіть зустрілася з нею. Сподівалася, що зможу пояснити, що в нас діти, що я чекаю дитину. А вона тільки знизала плечима: «Я тут ні до чого. Хай сам вирішує».
Він вирішив. Поїхав до неї. Мене, вагітну, лишив саму. Дитину не визнав. На сина подивився один раз. Один. І зник.
Минуло майже два роки. Я вирощую сина сама. Допомагають батьки. Дівчатка дорослішають, все розуміють, хоч і роблять вигляд, що ні. А Олег… Він ніби викреслив нас із свого життя. Я не пишу, не дзвоню. Навчилася жити без нього. Але в душі — порожнеча. Біль від зради чоловіка — це одне. А біль від того, що батько кинув своїх дітей заради якогось минулого — це зовсім інша історія. Історія, яку я не хотіла б пережити ще раз.
