Влітку дві тисячі двадцятого року моє життя різко змінилося. Автокатастрофа, зламав обидві ноги. Все закінчилося…
Вдалий бізнес, де моє місце генерального директора з хорошою зарплатнею було вже майже в кишені. Поїздка з дружиною на Буковель. Щовихідні зустрічі з друзями. Усе як відрізало
Лікарі підбирали й збирали мені ноги, як могли, відправили додому. Що ще? Лишилось тільки вірити в Бога та удачу. Я й вірив, хоч ночами кричав від болю. Робили уколи двічі на добу, і лише тоді я міг трохи задрімати.
Два місяці з ліжка не піднімався, мусив користуватись судном. Хай Бог дасть здоровя моїй Галиночці – що терпіла усе. Коли вже трохи зіпявся і став пробувати ходити з ходунками, болі повернулись утричі дужче.
Ви знаєте, що таке уколи в живіт від тромбів і пролежнів, поки лежиш тижнями? Ой, люди добрі, розповім вам просто: не чхнути, не кашлянути, і пробачте, навіть до вбиральні – все не так, як в людей. Тут нервів треба залізних.
Та де там! Нервів не було. Витримки також.
Ішов час, і я навчився панькатися з ходами знову. Погано, із запинками, мало не падав з кожним кроком. Проте і це був прогрес.
Друзі щезли з горизонту не дзвонили, не питали. На моє місце у фірмі поставили іншого. Ніхто не чекав. Що буде далі?
Настрій у мене був ніякий, перспектива на візку. Слава Богу, що Галинка мене не покинула.
Коли вперше вийшов надвір з костурами, під пильним оком Галі сонце врізалося в очі так, що ледь дихнув. Стискав губи від болю. Не втримав сліз. Інвалід на милицях все, що від мене лишилося.
Галя відійшла, хотіла дати мені хвилину на самоті. Я крокував двориком, звикав до весняного вітру й до болю.
І тут унизу рішуче і жалібно мявкнуло. Під лівою милицею сидів сірий маленький котик.
Що тобі, малий? спитав я.
За ці роки тварини мене не цікавили, не знав, як з ними бути. Котик дивився голодними очима.
Галю, принеси котлетку з кухні, попросив я.
Галя швидко вернулася, я взяв котлету, нахилився на скільки міг і простягнув її коту. Він подякував устіл, почав обідати.
Наступного дня нас чекали вже три коти. Вони, видно, давно чатували під дверима.
Ого, от це так компанія, розсміявся я вперше за довго час. На секунду біль лишив. Галя, хоч і бурчала, принесла ще три котлетки кожному по шматочку.
Ще через день до гурту долучилися пятеро котів і дві маленькі дворняжки. Дружина й голос підвищила, та я настояв купила в сусідньому маґазинчику кілограм сосисок, які я розділив між усіма хвостатими.
Ситі коти бігали за мною, собачки гралися, гавкали, а я вже міг зробити пару зайвих кроків, сміючись і сварячись водночас.
На третій день вийшов до двору під дощиком. Галя обіцяла сховати милиці, як не влежу. Я відстояв своє мусив сам спуститись, бо:
Вони ж чекають, Галю. Як не прийду? Це вже обовязок…
Я знову пішов. Пятеро котів, дві собачки танцювали навколо. Я бігав двором, гріючись під весняним дощем, щасливий, як мала дитина. Зі сторони, під кольоровою парасолею, посміхалась моя Галя
Час минав. Два милиці змінились на одну, потім і останню відклав заважали, поки ганявся двором за хвостатими друзями. Тільки тоді я усвідомив: ноги вже давно не болять.
На роботі я вже був нікому не потрібен. Виплатили разову компенсацію в сорок тисяч гривень на ці кошти звільнився сам. Часу стало багато. Я вирішив записати свою історію.
Вийшла пєса чимала. Носив її по театрах Львова, відчиняв двері, стукав у всі кабінети. Всюди відмовили. Один-єдиний аматорський театр у підвалчику Троїцької площі погодився прочитати. Через тиждень подзвонив режисер:
Ставимо! Але скоротити, переписати, поміняти.
Ми місяць працювали: сперечалися, міняли сцени та репліки. Нарешті премєра. У залі пятнадцять глядачів. Для мене найголовніші люди на світі. Я хвилювався, серце вискакувало з грудей. Коли опустилася завіса, здалося, що пройшла вічність.
За кілька секунд вибухли овації! Актори сміялись, кланялись, покликали на біс.
Другий показ аншлаг, люди сиділи навіть у проходах!
Згодом театр переїхав у більший зал, до нього тягнулися глядачі зі всього міста.
Я купив собі гарний костюм за три тисячі гривень, на уклін до публіки завжди виходив із Галею. Інакше як? Без неї ніяк.
Що ж сталося з собачками і котами? Двох собачок та двох котів ми взяли додому. Решту тварин забрали поціновувачі театру й моєї історії.
Про що ця розповідь? Мабуть, про те, як важливо бачити біля своїх ніг очі сповнені надії. Коли вже не маєш права впасти. Маєш йти вперед хоча б заради тих, хто чекає.
Дякую, життя, за шанс почати знову.
