Я завжди боялася розлучення. Навіть думка про те, що мій шлюб може розпастися, здавалася мені жахливим сном, до якого я ніколи не наближуся. Я щиро вірила, що в нас із чоловіком усе гаразд, що ми — пара, яку не зламають ні роки, ні побут, ні труднощі. У нас була чудова донька — Соломія, у мене — власне архітектурне бюро у Львові, у нього — робота медбратом у приватній клініці. Жили ми тихо, мирно, і, як мені здавалося, щасливо.
Але одного дня все змінилося.
Спочатку я думала, що в нього просто важкий період. Олесь почав приходити додому все пізніше, пояснюючи це завантаженістю, важкими змінами. Він нервував через дрібниці, відмовлявся йти зі мною на прогулянки, не слухав, коли я говорила. А коли я одного разу у сльозах запитала, що з нами коїться, він втомлено кинув: «Я виснажений. Ти мені заважаєш навіть вдома. Перестань чіплятися».
Я замовкла. Стала менше лізти, сама гуляла ввечері, вечеряла наодинці. Він виходив на світанку й повертався за північ. Наче чужий.
Моє серце відчувало: він не сам. Але я гнала від себе ці думки. Поки одного разу не почула розмову, яка розставила все на місця.
Я щойно повернулася з чергової прогулянки, коли почула голос чоловіка у спальні:
— Кохана, я все владнаю. Обіцяю, піду від неї. Трохи почекай. Не сердься, Галю… будь ласка, не клади слухавку…
Я завмерла. Потім зайшла на кухню й влаштувала істерику. Всередині мене щось розірвалося. Він не виправдовувався. Не пояснював. Просто мовчазно зібрав речі й пішов. До неї. До своєї нової «коханої».
А я лишилася. У порожній квартирі, зі світлинами на стінах, де ми ще були родиною. Місяці пливли, ніби вічність. Я не могла ні їсти, ні спати, ні працювати. Навіть Соломія, хоч і намагалася мене підтримати, не могла заповнити цієї діри. Іноді клієнти запрошували мене на каву після зустрічей, робили компліменти — я ввічливо відмовлялася. Мені здавалося, що я вже ніколи не зможу нікого полюбити.
А потім з’явився він — Богдан. Статний чоловік трохи за п’ятдесят, впевнений у собі, доглянутий, з тихим голосом і уважними очима. Він замовив у нас проект нового офісу. І я не змогла йому відмовити. Не в роботі, не в розмовах. А потім — не в вечерях, не в прогулянках, не в дотиках.
Коли офіс був готовий, Богдан запросив мене на відкриття. Цей вечір був сповнений музики, сміху й легкого вина. Ми лишилися удвох допізна… А вранці я прокинулася в його обіймах. Вперше за довгий час мені не було боляче. Я відчувала, що комусь потрібна. Справжня, без маски, без «треба».
Він був не просто чоловіком. Він став для мене опорою, повітрям. З ним я знову почала дихати.
А через кілька днів я зустріла Олеся. Він стояв біля дверей моєї квартири. Такий самий, як раніше. Тільки в очах — нерішучість.
— Вибач, Марино. Я був дурнем. Галя… вона виявилася дитиною. Я думав, що мені потрібне нове життя, а виявилося — ти була єдиним справжнім, що в мене було.
Я мовчки дивилася на нього. І не відчувала ні злости, ні болю. Тільки втому. Бо тепер я знала: щастя не в тому, аби когось повернути. А в тому, щоб знайти себе.
— Олесю, запізно. В мене вже є людина, з якою я щаслива.
Він пішов. Сам. І я знала — тепер саме він боїться самотності. Так, як колись боялася я.
Ми з Богданом скоро одружимося. А потім вирушимо у подорож, про яку я мріяла з молодості, але так і не наважилася здійснити. Тепер у мене є сміливість. І є любов.
Іноді доля ламає нас, щоб дати шанс почати спочатку. Тільки не з тими, хто нас зрадив. А з тими, хто нас обрав — навіть не знаючи нашого болю.
