Він повернувся додому ледве на світанку. На губах — присмак минулого.
Роман зупинився на порозі, коли небо тільки починало світлішати. Всієї ночі його не було. У передпокої його зустріла Соломія — бліда, з заплаканими очима, у нічній сорочці, боса.
— Чому ти не подзвонив? — її голос тремтів, ніби тонка струна.
— Не зміг… Вибач, — тихо відповів він, уникаючи погляду. Пройшов у кухню, автоматично поставив джезву, засипав мелену каву, долив воду.
Він не знав, з чого почати. Що сказати? Як пояснити, що одна тисячна ніч перевернула його всередині? Чи зрозуміє Соломія? Чи повірить?
Вона сіла навпроти, мовчки, без докорів. Просто чекала.
Роман дістав із кишені акуратно складений аркуш паперу, розгорнув. Лише один погляд дружини — і вона все зрозуміла. Ім’я. Одне-єдине слово: «Мар’яна». І все стало на свої місця.
Три роки тому. Все почалося в звичайну п’ятницю.
Робочий тиждень скінчився, Роман Петрович, керівник інженерного відділу в будівельній компанії, з полегшенням зачинив за собою двері офісу. Було тепло, пахло весною та надією. Він мріяв про тиху вечерю, про дитячий сміх, про плани на дачу з коханою дружиною Соломією. Все було, як завжди. До одного випадкового погляду.
Він побачив її.
П’ятнадцять років без жодного контакту — і миттєво впізнав. Мар’яна. Перше кохання. Та, від якої колись горіло в грудях, перехоплювало подих і неміли долоні.
Він згадав: восьмий клас, її золотисті кучері, сором’язливі посмішки, тисяченні погляди. Перше зізнання. Три роки шкільної дружби, поцілунок на випускному, обіцянки бути разом… А потім — холодне прощання: «Я виходжу заміж. Наше дитинство — у минулому».
Він страждав, але життя не зупинилося. Була Соломія. Надійна, спокійна. З нею він побудував сім’ю, народилися діти, з’явилися звички та буденність.
Але та зустріч… Вони стояли обличчям до обличчя на проспекті. Мар’яна щось говорила про наукову конференцію, про суботу в місті юності. Він кивав, але чув не слова — а биття власного серця.
У кав’яні все змішалося — минуле і теперішнє. Мар’яна — успішна, гарна, одружена. Дітей поки нема, але все попереду. Вона сміялася, торкалася його руки — і він забував, хто він, де він і кому зобов’язаний дзвінком.
Потім був номер у готелі. Шампанське. Гірко-солодка ностальгія. Тієї ночі він був тим юним закоханим. Він цілував її волосся, шепотів те, що не сказав у юності. Мар’яна повторювала: «Я ніколи тебе не забувала».
Але ранок настав, як вирок. На вокзалі вона плакала, він мовчав. У потязі вона залишила номер — на пом’ятому шматку паперу. І зникла.
Роман повернувся додому. На світанку. Винуватий, розгублений. Діти вийшли з кімнат — тривожні, затихлі. Він навіть не знайшов слів. Лише прошепотів:
— Пробачте…
У кухні — звична тиша. Соломія сиділа навпроти, мовчки, ніби прислухалася до власних думок. Він дістав папірець. Вона побачила ім’я. Її голос зрізався:
— Що ж, Романе? Ти хочеш повернутися туди? Назад, у дитинство?
Він згадав, як колись розповідав їй історію про шкільне кохання, лежачи на траві під дачним небом. Вона сміялася тоді, але все запам’ятала.
Він підійшов до вікна, довго дивився на місто. Потім акуратно розірвав аркуш із номером та викинув. Підійшов, обійняв дружину, прошепотів:
— Пробач. Більше ніколи. Клянусь.
Вона не відштовхнула, але й не пригорнулася.
— Усе, Романе. Юність закінчилася. Сам розбирайся з почуттями. Я зі своїми впораюся.
Минув місяць. Вони жили поруч, але не разом. Він спав у вітальні. У домі панувала важка мовчанка. Діти пошепки розмовляли, ніби сталося горе. І це було горе. Тільки не смерть — а втрачена довіра.
Але одного ранку Соломія поставила поруч із його рукою чашку чаю. І в цю мить щось змінилося. Без слів. Без пояснень. Просто повернулося.
Вона допомогла йому пережити сором. Повернула його з минулого у теперішнє. До сім’ї.
З Мар’яною він більше не бачився. І не хотів. Спогади приходили тихо, з легкою журбою, але без болю. Все минуло. Залишився лише осад. Легкий, гіркий. Як ранкова кава, випита на самоті.
