ВІН ПРИЙШОВ… БО ЛЮБИТЬ
Миколай перебрався у село Вишневе з сусідньої області. Спочатку оселився у старенькій хатині, що дісталася від далекої родички — тимчасово, доки будував власне житло. І ось одного вечора, коли прикручував останні дошки на ґандь, помітив її — струнку, охайну, з міською вдачею жінку, яка йшла від зупинки. Ганна. Так звували його сусідку.
— Красуня… І яка постава, — подумав він. — Справжня жінка.
За пару днів зустрів її біля сільської крамниці. Не став зволікати:
— Ти — Ганна, я сусідів питав. А я — Миколай. Давай познайомимося?
Вона зніяковіла, але в душі сяяла — такий чоловік звернув увагу саме на неї! Миколай не відступав, і вони почали зустрічатися. А через рік він простягнув їй коробочку з перснем…
…Прошли роки. Тепер Ганні п’дьсят вісім, Миколаю — на три роки менше. Живуть удвох у затишній хаті з новим ґанком. Син — дорослий, давно виїхав до іншого краю, живе з родиною. У них росте онука — п’ятирічна Софійка, єдина і улюблена.
Ганна того дня чекала Миколая з роботи. Він був у полі — весняний сівба вже добігала кінця. Вона зварила борщ, накрила на стіл і задумалась біля вікна:
— Щось мій Миколай затримується… Обіцяв, що сьогодні вже закінчать.
Сидячи біля вікна, вона поринула у спомин. Дитинство було важким. Народилася у багатодітній родині — шість дітей, вона була старшою. Хатиня крихітна, у ній — батьки, бабуся по батькові, та галаслива юрба дітівні. Батьки з ранку до ночі на роботі, а Ганна з бабусею — по господарству.
Коли розповідала про це онуці, та не розуміла:
— Бабусю, а у що ти гралася, коли іграшок не було?
— У що попало, Софійко… камінці, палички, шматочки…
Розповідати далі не стала — занадто ще мала була онуці, щоб зрозуміти.
Бабка Ганни була різьбяркою — руки золоті, її часто кликали на роботу. Платили непогано, але ввечері на столі стояла пляшка. Весела була, мати воркотіла, але дітей не чіпала, навіть навпаки — ласкава була.
Ялинок у них не ставили. Першу прикрашену ялинку Ганна побачила у школі. Там було справді радісно й чарівно.
Коли помер батько, Ганні було лише дев’ять. За два місяці не стало й бабусі. Мати лишилася сама з шістьрима дітьми. Сусіди допомогли з похоронами, але життя стало неймовірно важким.
— Мамо, а як же ми тепер будемо? — шепотіла Ганна.
— Не знаю, доню… Але будемо. Куди подінемось?
Дитинство закінчилося. Ганна стала нянькою для молодших, варила, прибирала, годувала малих. Мрії про подружок, ігри — забулися. Тільки літом трохи легше: город, хазяйство — хоч і важко, але звично.
Коли Ганні вийшло десять, вона впала з повітки — посковзнулась, коли тягнулася за сіном. Рука пошкодилась серйозно. Лікарі намагалися врятувати рухливість, але пальці так і не стали колишніми. Після цього багато чого робити їй стало важко. Навчання йшло туго, але старалась.
Після восьмого класу відправили навчатися у технікум. І ось там вона нарешті відчула себе щасливою. Друзі, повага, хвалили її за старанність — особливо у шитті.
— Ганно, молодець! Подивіться, як охайно у неї виходить!
Вона навіть їздила з групою за кордон — серед найкращих студентів. На канікулах привозила додому подарунки: одяг для братів та сестер шила сама. Себе рідко боВін обійняв її міцно, немов хотів сказати: “Ти моя, і ніщо в цьому світі не змінить цього”.
