Він прийшов, щоб залишитися
Ярослав Михайлович йшов у гості вперше за дуже довгий час. Він йшов до жінки, яка все частіше з’являлася в його думках. Адже колись сам собі заприсягнувся: більше ніяких сімей. Ні кохання, ні шлюбів, ні болю.
Після розлучення з дружиною життя пішло шкереберть. Вона забрала їхнього трирічного сина й поїхала в інше місто. Ярослав намагався боротися. Не вірив, коли йому шепотіли про її зради. А потім сам почув від неї, дивлячись у вічі, що йде до іншого — «кохання, почуття, які з тобою ніколи не відчувала»…
Ярослав не просив залишитися. Але без сина не уявляв собі життя. Адже з самого народження виховував хлопчика сам — вставав уночі, годував із пляшечки, прав пелюшки, вчив ходити. Вони були одне ціле. А тепер — його просто викреслили. Сина перевезли за тисячу кілометрів. І коли Ярослав, не витримавши, приїхав туди, хлопчик, не дивлячись на подарунки, просто заліз йому на коліна, стиснув руку й мовчав. А коли батько збирався йти, малий одягнувся і став біля дверей:
— Я хочу до тата. Я піду з татом.
Його зупинили. Ярослава випхнули за поріг. А дитячий голос ще довго лунав зі сходової площадки: «Я хочу до тата!»
Все. Заборона на зустрічі. Лише рідкісні дзвінки, лише перекази й посилки. Він став для сина кимось на кшталт примари. Десь є, але наче й ні…
Ярослав замкнувся. Жінки бували, але варто було заговорити про щось серйозне — він зникав. Боявся. Не за себе. За того хлопчика, якого в нього забрали.
А потім він побачив Олену. На презентації. Стриману чорну сукню, мідне волосся, серйозний погляд. Він ніби прокинувся. Дізнався про неї все: не заміжня, є син, три роки, живе з матір’ю, із чоловіками не зустрічається. Гарна, розумна, принципова.
Він почав шукати привід побачитися. «Випадково» з’являвся біля офісу, коло магазину. Олена не відштовхувала, але трималася на відстані. Відносини розвивалися повільно. І ось — вона запросила його додому. Познайомити з сином і матір’ю. Це був знак.
Ярослав ретельно підготувався: пальто, шарф, парфум, подарунок — великий конструктор. Хвилювався: чи прийме його хлопчик? Чи вдасться знайти спільну мову?
Він подзвонив у двері.
— Хто там? — почувся дитячий голосок.
— Ярослав Михайлович, — відповів він.
Двері відчинилися. На порозі стояв серйозний хлопчик у білій сорочці та краватці.
— Вітаю. Заходьте! Мама скоро повернеться з магазину. Вона веліла мені вас зустріти. Тільки тихо, будь ласка — бабуся спить. У неї болить голова. Заходьте! Тільки… знімайте штани.
— Даруйте?.. — здивувався Ярослав.
— Ну ви ж з вулиці! Мама каже, у штанах з вулиці — мікроби. Потім ми всі захворіємо. Треба знімати одразу, у передпокої. У нас тепло — не змерзнете.
Хлопчик був цілком серйозний. Він явно повторював слова дорослих. Ярослав завагався.
— Можна я не зніматиму? Вони нові, чисті. У машинки не грав. Хочеш — щіткою почищу. Мене звуть Ярослав, а тебе?
— Богданчик. На честь дідуся. Дуже приємно. Ну гаразд, заходьте в штанах, але мама буде сваритися. Ось капці. Обов’язково вдягніть!
— Обов’язково. Підлога — це важливо.
— Мама купила їх спеціально для вас. А мені в черевиках не можна ходити. Тільки якщо зовсім терміново, тоді — уздовж стіни й стрибком через килим. У нас вдома чисто не тому, що прибирають, а тому, що не смітять. Так бабуся каже.
Ярослав усміхнувся. Хлопчик був кмітливим, веселим і явно намагався справити враження. Він заглянув Ярославу в очі з відкритою дитячою щирістю — і той відчув, як у грудях щось тепло стиснуло.
— Я тобі подарунок приніс. Конструктор. Любиш збирати?
— Люблю, але не дуже виходить. Мама каже — навчуся. Мені скоро чотири.
— Отже, зберемо разом. Впораємося?
— А ти не просто в гості? Ти… назавжди?
Ярослав присіЯрослав міцно стиснув його руку і прошепотів: “Так, назавжди.”
