Він прийшов, щоб залишитися
Юрій Сергійович ішов у гості вперше за дуже довгий час. До жінки, яка все частіше займала його думки. Адже колись сам собі присягався: більше ніяких родин. Ні кохання, ні шлюбів, ні болю.
Після розлучення життя пішло під укіс. Дружина забрала їхнього трирічного сина та переїхала в інше місто. Юрій намагався боротися. Не вірив, коли шепотіли про її зради. А потім сам почув від неї, дивлячись у вічі: «Йду до іншого — кохання, якого з тобою ніколи не відчувала»…
Юрій не благав залишитися. Але без сина не уявляв життя. Адже з самого народження сам годував його з пляшечки, змінював пелюшки, вчив ходити. Вони були цілим. Тепер його просто викреслили. Сина переїхали за тисячі кілометрів. І коли Юрій, не витримавши, приїхав туди, хлопчик, не дивлячись на подарунки, просто вліз до нього на коліна, стиснув руку й мовчав. А коли батько збирався йти, малий одягнувся й став біля дверей:
— Я хочу до тата. Я піду з татом.
Його зупинили. Юрія випхнули за поріг. А дитячий голос ще довго лунав зі сходової клітки: «Я хочу до тата!»
Усе. Заборона на зустрічі. Тільки рідкісні дзвінки, перекази й посилки. Він став для сина кимось на кшталт примари. Десь є, але наче його й нема…
Юрій замкнувся. Жінки траплялися, але варто було зачепити щось серйозне – він зникав. Боявся. Не за себе. За того хлопчика, якого у нього забрали.
А потім він побачив Олену. На презентації. Стримане чорне плаття, мідяне волосся, спокійний погляд. Наче прокинувся. Дізнався про неї все: не одружена, є син, три роки, живе з матір’ю, з чоловіками не зустрічається. Гарна, розумна, принципова.
Почав шукати привід. «Випадково» з’являвся біля офісу, крамниці. Олена не відштовхувала, але трималася осторіжно. Все рухалось повільно. А ось – вона запросила його додому. Познайомити з сином і матір’ю. Це був знак.
Юрій ретельно підготувався: пальто, шарф, парфум, подарунок – великий конструктор. Хвилювався: чи прийме його хлопчик? Чи знайдуть спільну мову?
Він подзвонив у двері.
— Хто там? – почувся дитячий голос.
— Юрій Сергійович, – відповів він.
Двері відчинилися. На порозі стояв хлопчик у білій сорочці та метелику.
— Вітаю. Заходьте! Мама скоро повернеться з магазину. Сказала зустріти вас. Тихше, будь ласка – бабуся спить. У неї болить голова. Проходьте! Тільки… знімайте штани.
— Що?.. – здивувався Юрій.
— Ну ви ж з вулиці! Мама каже, у штанах з вулиці – мікроби. Ми всі захворіємо. Треба знімати одразу, у передпокої. У нас тепло – не замерзнете.
Хлопчик був абсолютно серйозний. Очевидно, повторював слова дорослих. Юрій завагався.
— Можна я не зніматиму? Вони нові, чисті. У машинки не грав. Хочеш – щіткою почищу. Мене звати Юрій, а тебе?
— Ярко. На честь дідуся. Дуже приємно. Ну добре, ходіть у штанах, але мама буде сваритись. Ось капці. Обов’язково вдягніть!
— Обов’язково. Підлога – це важливо.
— Мама купила їх спеціально для вас. А мені в черевиках не можна ходити. Тільки якщо дуже треба – тоді вздовж стіни й стрибком через килим. У нас вдома чисто не тому, що прибирають, а тому, що не смітять. Так бабуся каже.
Юрій посміхнувся. Хлопчик був розумним, кумедним і явно хотів справити враження. Він подивився Юрію в очі з дитячою щирістю – і той відчув, як у грудях щось тепле стиснуло.
— Я тобі подарунок приніс. Конструктор. Любиш збирати?
— Люблю, але не дуже виходить. Мама каже – навчуся. Мені скоро чотири.
— Тоді зберемо разом. Впораємось?
— А ти не просто в гості? Ти… назавжди?
Юрій присіЮрій глибоко зітхнув, стиснув маленьку руку в своїй долоні і прошепотів: «Так, назавжди».
