Він просто назвав мене перукаркою перед своїми друзями. Я зробила так, щоб він відчув, як це — коли тебе принижують.
У сімнадцять років я зрозуміла рано: покластися можна лише на себе. Батько зник, виїхавши за кордон, коли мати важко захворіла. Я — старша — взяла все на свої плечі. Влаштувалася помічницею в найближчий салон. Мила голови, підмітала підлогу, носила каву. Здавалося б, нічого особливого, але з часом це стало моїм життям.
Я росла, і разом зі мною зростала моя майстерність. Вчилася у найкращих, вкладала всі зусилля в роботу, і через кілька років у мене вже була солідна клієнтура — жінки з ім’ям, бізнесвумен, актриси, дружини політиків. Я стала тією, до кого записувалися за два тижні.
А потім з’явився він — Богдан. Ми познайомилися на джазовому фестивалі у Львові. Він — випускник права з Кембриджа, я — дівчина з окраїни, яка піднімається з нуля. Між нами були цілі світи, але ми почали зустрічатися. Спочатку я не помічала, як він снисхільно киває, коли я розповідаю про роботу. Як усміхається, якщо хтось запитує, чим я займаюся. Але все почало псуватися після заручин.
Богдан все частіше жартував: «ну ти ж просто перукарка, кохана», «тобі в цих розмовах буде нудно». Він не казав це з докором. Навпаки — ніби жартома. Тільки від цих жартів у мені все стискалося. На людях він взагалі уникав згадувати, чим я займаюся. Наче йому було соромно.
Кульмінація настала на вечері з його друзями. Вся компанія — люди з «еліти», адвокати, викладачі, банкіри. Я мовчала, слухала їхні розмови про нові закони та міжнародні угоди. У якийсь момент хтось звернувся до мене, і перш ніж я встигла відкрити рота, Богдан перебив:
— Та не завантажуйте її такими темами. Вона ж усього лише перукарка. Правда, кохана?
Я завмерла. Хотілося провалитися крізь підлогу. У ту мить щось у мені зламалося.
Наступного дня я, нічого не сказавши йому, взялася за справу.
Через тиждень я запросила Богдана на «невеличкі посиденьки» — мовляв, хочу познайомити його з подругами. Він, звісно, погодився. Але він не знав, хто буде на тому вечорі.
Того вечора в квартирі зібралися мої клієнтки: директорка телеканалу, власниця мережі магазинів, відома співачка й — увага — його начальниця, пані Коваленко. Він не відразу впізнав її, але коли зрозумів — поблід. З кожним новим оповіданням про мою роботу, з кожною щирою подякою, яку вони мені вимовляли, його обличчя ставало каменем. Він уперше почув, що я не просто стрижу і укладаю, а повертаю впевненість, підтримую й надихаю.
Коли він підійшов до Коваленко і почав розповідати про себе, вона здивовано посміхнулася:
— О, так ви ж — наречений Оленки? А вона ж стільки разів рятувала мене перед прямими ефірами. Чудовий фахівець.
Я не втрималася. Підійшла і сказала:
— Так, це Богдан. Він не любить політику, а от перукарські теми — його усе.
Богдан відтягнув мене на кухню:
— Ти знущаєшся з мене?! — прошипів він. — Це принизливо!
— Саме так я почувалася за тим столом з твоїми друзями, коли ти вирішив при всіх виставити мене дурною. Це не помста. Це дзеркало, Богдане.
Він мовчав.
Через кілька днів він подзвонив. Вибачився. Сказав, що все зрозумів. Просив почати спочатку.
Але моє рішення було остаточним.
Я повернула йому кільце. Не тому, що не кохала. А тому, що зрозуміла — я не повинна бути з тим, хто мене соромиться.
Я не просто перукарка. Я жінка, яка вистояла. І я заслуговую поваги.
А він… можливо, одного дня зрозуміє, кого втратив.
