Він кожного дня чекав на неї, доки не зрозумів, що вона не прийде.
— Іван, ти вже вирішив, що робитимеш літом? — Галина сіла на край столу, перекинула ногу на ногу, зчепила пальці на коліні, обтягнутому джинсовою тканиною. — Ти мене чуєш?
— Угу, — Іван, не відриваючись, дивився на екран ноутбука.
— Що ти там читаєш? — Галина нетерпляче похитала ногою.
А Іван не вірив своїм очам. Знову і знову перечитував повідомлення, кусаючи губи.
— Я можу піти, якщо тобі не до мене, — Галина образилася, надувши губи. — Мені піти?
Вона цілий ранок пильнувала перед дзеркалом. Підвела очі, вдягла вузькі джинси та білу футболку з написом “Не хвилюйся, будь щасливим!” чорними літерами на спині, як йому подобалось. А він навіть не дивився на неї. Галина зіскочила зі столу, похапливо пройшла кімнатою, зупинилася біля дверей і озирнулася. Іван, як і раніше, сидів перед ноутбуком, нічого навколо не помічаючи.
— Я пішла! — У її голосі пролунала погроза, наче вона хотіла сказати: “Ти ще пошкодуєш!”
Вона взялася за дверну ручку і востаннє глянула на спину Івана.
— Ну й добре. — Галина стрепенула довгим світлим волоссям і різко вийшла, гучно хлопнувши дверима.
Вона спускалася сходами гуртожитку повільно, чекаючи, що Ванько вибіжить, наздожене, поверне. Потім кинулася донизу, закусивши губу від розпачу. Промчала повз вартового і вискочила на вулицю, під ласкаві промені теплого сонця.
Іван навіть не помітив, що Галина пішла, що вона взагалі була тут. Він знову і знову перечитував повідомлення, вдивлявся в усміхнене обличчя на аватарці. Це була вона — його мама. Змінилася, зі слідами колишньої вроди, яку намагалася повернути рясним макіяжем. Але це була вона. А йому здавалося, що він забув її обличчя…
П’ятнадцять років тому він вважав маму найвродливішою на світі. Може, вона й не була найкращою матір’ю, не такою ніжною, як того хотілося п’ятирічному Ванькові, але він любив її відчайдушно. Її обличчя справді стерлося з пам’яті, але той день, коли вони бачились востаннє, він пам’ятав до найдрібніших деталей.
Вона стояла перед дзеркалом — висока, струнка, в облягаючому блакитному сукні. Шурх, шурх — щітка м’яко розчісувала блискуче шовковисте волосся. Мати відкинула коси на спину, стрепенула головою, поклала щітку на комод і зверху вниз глянула на Ванька, що підніс голову.
Щось дивне відбувалося того ранку. Вона не поспішала, не нагадувала постійно, щоб він швидше вбирався, а то запізняться до садочка. Не лаяла його за повільність. Вона не квапилася! І від цього у серці хлопчика зростала тривога.
Він хотів запитати, чому вона так гарно вдягнена, чи не йдуть вони до садочка? Але мати знову повернулася до дзеркала, оглянула себе, провела долонями по бокам сукні, розгладжуючи невидимі складки.
— Ти готовий? — Йому здалося, що її голос задрожав, нібто спіткнувся.
— Ми йдемо до садочка? — все ж таки спитав Ванько.
— Так. Тільки до іншого.
Ванько здивовано подивився на маму.
— Так треба, — різко сказала вона, перебиваючи питання. — Ходімо.
І Ванько пішов, поспішаючи, намагаючись не відставати. Від того, що вона не озиралася, не сердито підганяла його, як колись, тривога все росла. Щось було зовсім не так.
Вони їхали довго машиною. Ванько бачив у вікно, як цегляні будинки змінилися двоповерховими, а потім дерев’яними. На зупинках стояли синьо-зелені навіси.
Машина зупинилася перед залізними ворітками великого триповерхового будинку. “Зовсім не схоже на садочок”, — подумав Іван.
Вони йшли широкою доріжкою до головного входу, де біля дверей висіла синя табличка, а не червона, як у його колишньому садочку. Ванько не вмів читати, а якби вмів, то побачив би, що це зовсім не садочок, а дитячий будинок.
Потім вони йшли довгим коридором, де пахло молочною кашею. “А де ж діти?” — хотів запитати Ванько, але тут вони увійшли до кабінету, заставленого шафами з паперами та товстими папками.
— Здрастуй, Іване Коваленко. — Літня сідоволоса жінка уважно на нього подивилася.
У її погляді відчувалося щось — чи співчуття, чи докір.
— Ну що ж. Гадаю, ви встигли попрощатися. Ідіть, — сказала вона матері, кволо глянувши на неї, і знову повернулася до Ванька.
— Ходімо. Я познайомлю тебе з дітьми. — Її рука була твердою й сухою.
Ванько вирвав свою руку і кинувся до виходу. У коридорі було порожньо — мама вже пішла. Тільки у повітрі ледве вловимий запах її парфумів. Найкращий запах у світі. Він знайшов би її по ньому, але тверда рука знову міцно схопила його за зап’ястя і повела куІ щойно двері за нею зачинилися, він нарешті підвівся з місця, щоб бігти за нею, але застиг на порозі, бо зрозумів, що минуле вже не повернути, а нове життя чекає на нього і на неї — окремо.
