Казав, що я “не гожусь бути батьком” але ж я виростив цих дітей з самого початку.
Коли моя сестра Оксана почала пологи, я був у іншій частині області на мотофестивалі. Вона благала мене не скасовувати поїздку, казала, що все буде добре, що ще є час.
Але часу не було.
На світ зявилися троє чудових малюків а вона не вижила.
Памятаю, як тримав на руках крихітні клубочки, що метушилися у реанімації для новонароджених. Від мене ще пахло бензином і шкіряною курткою. Не було ніякого плану, ані найменшого уявлення, що робити. Але я подивився на них Соломію, Дарію й Тараса і зрозумів: я не піду звідси.
Нічні покатушки змінилися на нічні годування. Хлопці з майстерні підміняли мене на змінах, щоб я встигав забирати дітей із садочка. Навчився плести коси Дарії, заспокоювати Соломію під час її спалахів, умовляти Тараса зїсти щось окрім макаронів із маслом. Перестав їздити у довгі моторейди. Продав два мотоцикли. Власноруч змайстрував двоповерхові ліжка.
Пять років. Пять днів народження. Пять зим із грипами та кишковими інфекціями. Бувало по-різному, але я лишався. Кожного дня.
А потім зявився він.
Біологічний батько. Його не було в свідоцтвах про народження. Жодного разу не відвідав Оксану під час вагітності. Як вона казала, він заявив, що трійня “не вписується в його стиль життя”.
А тепер? Хотів забрати їх.
І прийшов не один. Привів із собою соціальну працівницю на імя Маряна. Вона оглянула мої забруднені мастилом комбінезони й заявила, що я “не відповідаю умовам для належного виховання дітей”.
Не вірив своїм вухам.
Маряна пройшлася нашою невеликою, але охайною хатою. Побачила дитячі малюнки на холодильнику. Велосипеди у дворі. Маленькі чобітки біля входу. Усміхалася ввічливо. Робила нотатки. Я помітив, як її погляд затримався на тату на моїй шиї.
Найгірше, що діти нічого не розуміли. Соломія сховалася за мною. Тарас розплакався. Дарія запитала: “Цей дядько буде нашим новим татом?”
Я відповів: “Ніхто вас не забере. Хіба що через суд.”
І ось… слухання через тиждень. Знайшов адвоката. Гарного. Божевільно дорогого, але воно того варте. Моя майстерня ледве тримається, бо все тягну сам, але продам і останній ключ, аби лишитися з дітьми.
Не знав, що вирішить суддя.
Перед слуханням не міг заснути. Сидів у кухні, тримаючи в руках малюнок Соломії я веду їх за руки перед нашим домом, а в кутку сонечко й хмаринки. Прості дитячі каракулі, але, чесно кажучи, я виглядав щасливішим на тому малюнку, ніж коли-небудь у житті.
Вранці вдягнув сорочку з ґудзиками, яку не носив з часів похорону Оксани. Дарія вийшла з кімнати й сказала: “Дядьку Іване, ти схожий на священика.”
“Сподіваюся, суддям подобаються священики,” спробував пожартувати.
Суд нагадував інший світ. Усе бежеве й блискуче. Віктор сидів навпроти мене в дорогому костюмі, удаючи турботливого батька. Навіть приніс фотографію трійні в купленій рамці ніби це щось доводить.
Маряна зачитала свій висновок. Не брехала, але й не мякшила слів. Згадала про “обмежені ресурси”, “занепокоєння емоційним розвитком” і, звісно, “відсутність традиційної сімї”.
Я стискав кулаки під столом.
Потім була моя черга.
Розповів судді все. Від того дзвінка про Оксану до моменту, коли Дарія зблювала мені на спину під час поїздки, а я навіть не здригнувся. Розказав про затримку мовлення у Соломії та про те, як влаштувався на другу роботу, щоб оплатити логопеда. Про те, як Тарас навчився плавати лише тому, що я обіцяв йому котлету по-київські щочетверга, якщо він не здасться.
Суддя подивився на мене й запитав: “Ви справді вважаєте, що зможете сам виростити трьох дітей?”
Я ковтнув. Міг збрехати. Але не збрехав.
“Ні. Не завжди,” відповів я. “Але я це роблю. Кожного дня, вже пять років. Я робив це не тому, що був зобовязаний. Я робив це тому, що вони моя родина.”
Віктор нахилився, ніби хотів щось сказати. Але замовк.
І тоді трапилося дещо.
Дарія підняла руку.
Суддя, здивовано: “Маленька панночко?”
Вона підвелася на стільчику й промовила: “Дядько Іван обіймає нас щоранку. А коли нам сняться страшні сни, він спить на підлозі біля нашого ліжка. А одного разу він продав свій мотоцикл, щоб полагодити опалення. Я не знаю, яким має бути тато, але в нас він уже є.”
Тиша. Глуха тиша.
Не знаю, чи саме це вирішило все. Мож
