Вона сказала, що я “не гідний бути батьком” але я виховував цих дітей з самого початку.
Коли моя сестра Оксана почала пологи, я був у іншій частині області на мотофестивалі. Вона благала мене не скасовувати поїздку, казала, що все буде добре, що ще є час.
Але часу не вистачило.
На світ зявилися троє чудових малюків а вона не вижила.
Я памятаю, як тримав на руках тих крихітних немовлят у реанімації. Від мене ще пахло бензином і шкіряною курткою. У мене не було ніякого плану, ані найменшого уявлення, що робити. Але я подивився на них Софійку, Злату й Дениска і зрозумів: я не піду звідси.
Нічні покатушки змінилися на нічні годування. Хлопці з автосервісу підміняли мене на змінах, щоб я встигав забирати дітей з дитсадка. Я навчився заплітати Златі коси, заспокоювати Софійку, коли в неї бували спалахи гніву, і переконувати Дениска зїсти щось інше, окрім улюблених макарон із маслом. Я перестав їздити у довгі мотопоходи. Продав два мотоцикли. Власноруч змайстрував двоповерхові ліжка.
Пять років. Пять днів народження. Пять зим, пережитих разом із застудами та шлунковими інфекціями. Я не був ідеальним, але я був поруч. Кожен день.
А потім зявився він.
Біологічний батько. Його не було в свідоцтвах про народження. Він жодного разу не відвідав Оксану під час вагітності. За її словами, він казав, що трійня “не відповідає його стилю життя”.
А тепер? Він хотів забрати їх.
І він прийшов не один. З ним була соціальна працівниця на імя Маряна. Вона оглянула мої забруднені машинним маслом комбінезони й заявила, що я не створюю “належних умов для довгострокового виховання цих дітей”.
Я не вірив своїм вухам.
Маряна пройшлася нашою невеликою, але охайною хатиною. Побачила дитячі малюнки на холодильнику. Велосипеди у дворі. Маленькі чобітки біля дверей. Вона посміхалася ввічливо. Робила нотатки. Я помітив, що її погляд затримався на татуюванні у мене на шиї.
Найгірше було те, що діти нічого не розуміли. Софійка сховалася за мною. Дениско розплакався. Злата запитала: “Цей дядько буде нашим новим татом?”
Я відповів: “Ніхто вас не забере. Хіба що через суд.”
А тепер… слухання через тиждень. У мене є адвокат. Хороший. Коштує чимало, але воно того варте. Мій автосервіс ледве тримається, тому що я все тягну сам, але я продав би навіть останній ключ, аби лишитися зі своїми дітьми.
Я не знав, що вирішить суддя.
Вночі перед слуханням я не міг заснути. Сидів за кухонним столом, тримаючи в руках малюнок Софійки на ньому я веду їх за руки перед нашим будиночком, а в кутку сонце й хмаринки. Прості дитячі каракулі, але, чесно кажучи, на тому малюнку я виглядав щасливішим, ніж будь-коли в житті.
Вранці я вдягнув сорочку з ґудзиками, яку не носив з часів похорону Оксани. Злата вийшла з кімнати й сказала: “Дядьку Віталіку, ти схожий на священика.”
“Сподіваюся, судді подобаються священики,” спробував пожартувати я.
Судовий зал здавався іншим світом. Усе бежеве й блискуче. Віталій сидів навпроти мене у дорогому костюмі, граючи роль турботливого батька. Він навіть приніс фотографію трійні у купленій у магазині рамці ніби це щось доводило.
Маряна зачитала свій звіт. Вона не брехала, але й не намагалася помякшити ситуацію. Вона згадала “обмежені фінансові можливості”, “занепокоєння емоційним розвитком” і, звичайно ж, “відсутність традиційної сімейної структури”.
Я стискав кулаки під столом.
Потім настала моя черга.
Я розповів судді все. Від моменту, коли отримав дзвінок про Оксану, до того дня, коли Злата мене звернула під час поїздки, а я навіть не здригнувся. Я розповів про затримку мовлення у Софійки та про те, як влаштувався на другу роботу, щоб оплатити логопеда. Розказав, як Дениско навчився плавати лише тому, що я пообіцяв йому котлету по-київські щочетверга, якщо він не здасться.
Суддя подивився на мене й запитав: “Ви справді вважаєте, що зможете сам виростити трьох дітей?”
Я ковтнув. Міг збрехати. Але не збрехав.
“Ні. Не завжди,” відповів я. “Але я це роблю. Кожен день, вже пять років. Я робив це не тому, що був зобовязаний. Я робив це тому, що вони моя родина.”
Віталій нахилився вперед, ніби хотів щось сказати. Але замовк.
І тоді сталося дещо несподіване.
Злата підняла руку.
Суддя, здивовано, дозволив: “Так, юна панночко?”
Вона підвелася на стільчику й сказала: “Дядько Віталік обіймає нас щоранку. А коли нам сняться страшні сни, він спить на підлозі біля нашого ліжка. А ще одного разу він продав свій мотоцикл, щоб починити опалення. Я не знаю, яким має бути
