Вона сказала, що я «не придатний бути батьком» але я виховував цих дітей з самого початку.
Коли моя сестра Олеся почала пологи, я був у іншій частині області на мотофестивалі. Вона благала мене не скасовувати поїздку, казала, що все буде добре, що ще є час.
Але часу не вистачило.
На світ зявилися троє чудових малюків а вона не вижила.
Я досі памятаю, як тримав на руках ті крихітні клубочки, що ворушилися в реанімації. Від мене пахло бензином і шкіряною курткою. У мене не було ні плану, ні найменшого уявлення, що робити. Але я подивився на них Настю, Соломію та Максима і зрозумів: я не піду звідси.
Нічні поїздки замінив на нічні годування. Хлопці з автосервісу підміняли мене на змінах, щоб я встигав забирати дітей із садочка. Навчився заплітати Соломії коси, заспокоювати Настю в її спалахах гніву, переконувати Максима зїсти щось, крім улюблених макаронів із маслом. Перестав їздити у довгі мотопоходи. Продав два мотоцикли. Власноруч змайстрував двоповерхові ліжка.
Пять років. Пять днів народження. Пять зим із грипами та кишковими інфекціями. Я не був ідеальним, але я був поруч. Кожного дня.
А потім зявився він.
Біологічний батько. Його не було в свідоцтвах про народження. Він жодного разу не відвідав Олесю під час вагітності. За її словами, він сказав, що трійня «не підходить для його стилю життя».
А тепер? Він хотів забрати їх.
І він прийшов не один. З ним була соціальна працівниця на імя Ірина. Вона оглянула мої замазані мастилом комбінезони і заявила, що я не «створюю належних умов для довгострокового виховання цих дітей».
Я не вірив своїм вухам.
Ірина обійшла нашу невелику, але охайну хату. Побачила дитячі малюнки на холодильнику. Велосипеди у дворі. Маленькі чобітки біля дверей. Вона посміхалася ласкаво. Робила нотатки. Я помітив, що її погляд затримався на тату на моїй шиї.
Найгірше було те, що діти нічого не розуміли. Настя сховалася за мене. Максим почав плакати. Соломія запитала: «Цей дядько буде нашим новим татом?»
Я відповів: «Ніхто вас не забере. Хіба що через суд.»
І ось слухання через тиждень. У мене є адвокат. Хороший. Коштує як пекло, але воно того варте. Мій автосервіс ледве тримається, бо я все тягну сам, але я продам навіть останній ключ, аби лишитися зі своїми дітьми.
Я не знав, що вирішить суддя.
Перед слуханням я не міг заснути. Сидів на кухні, тримаючи в руках Настин малюнок ми всі разом, тримаючись за руки, перед нашим будиночком, а в кутку сонечко й хмаринки. Прості дитячі каракулі, але, якщо чесно, на тому малюнку я виглядав щасливішим, ніж будь-коли в житті.
Вранці я вдягнув сорочку з ґудзиками, яку не носив з часів похорону Олесі. Соломія вийшла з кімнати і сказала: «Дядьку Іване, ти схожий на священика.»
«Сподіваюся, суддю це вразить,» спробував пожартувати я.
Судовий зал здавався іншим світом. Усе бежеве й блискуче. Віталій сидів навпроти мене в дорогому костюмі, удаючи, що він турботливий батько. Він навіть приніс фотографію трійні в купленій у магазині рамці ніби це щось доводило.
Ірина зачитала свій звіт. Вона не брехала, але й не намагалася помякшити ситуацію. Згадала про «обмежені ресурси», «занепокоєння емоційним розвитком» і, звичайно ж, «відсутність традиційної моделі сімї».
Я стискав кулаки під столом.
Потім настала моя черга.
Я розповів судді все. Від того дзвінка про Олесю до моменту, коли Соломія мене зблювала під час довгої поїздки, а я навіть не здригнувся. Розповів про затримку мовлення у Насті і про те, як влаштувався на другу роботу, щоб оплатити логопеда. Про те, як Максим навчився плавати лише тому, що я пообіцяв йому котлету по-київські щопятниці, якщо він не здасться.
Суддя подивився на мене й запитав: «Ви справді вважаєте, що зможете сам виростити трьох дітей?»
Я ковтнув. Міг збрехати. Але не збрехав.
«Ні. Не завжди,» відповів я. «Але я це роблю. Кожного дня, вже пять років. Я робив це не тому, що був зобовязаний. Я робив це тому, що вони моя родина.»
Віталій нахилився вперед, ніби хотів щось сказати. Але замовк.
І тоді сталося дещо.
Соломія підняла руку.
Суддя, здивовано, сказав: «Молода панночко?»
Вона підвелася на стільчику й промовила: «Дядько Іван обіймає нас щоранку. А коли нам сниться щось страшне, він спить на підлозі біля нашого ліжка. А одного разу він продав свій мотоцикл, щоб нам починити опалення. Я не знаю, яким має бути тато, але у нас він уже є.»
Тиша. Абсолютна тиша.
Не знаю, чи саме це вирішило все. Можливо, суддя вже давно прийняв рішення.
