“Він схожий на твого зниклого сина,” прошепотіла моя наречена. І те, що сталося далі, приголомшило всю вулицю.
Марко Коваль не звик ходити пішки. Він був із тих чоловіків, які приїжджають у машині з водієм, оточені помічниками, а місто обтікає його, ніби він уже там. Але сьогодні було інакше. Його наречена, Вікторія Біла, наполягла, щоб він пройшов останні кілометри до її дому; щось на кшталт “літнє світло занадто гарне, щоб ним не скористатися”.
Вона йшла посеред вулиці, коли раптом зупинилася. Її рука впилася в руку Марка, нігті вгризлися в шкіру. “Марку,” прошепотіла вона, “не дивись одразу… але на тому боці вулиці сидить хлопчик.”
Марко послідував за її поглядом. Хлопчик був босоногий, сидів на краю кам’яного бордюру, коліна підтягнуті до грудей. Він мав тонке, витончене обличчя, світле волосся та ямочку на лівій щоці, деталь, яку Марко вбив собі в пам’ять, як шрам. Але його очі… вони змусили Марка забути, як дихати. Глибокі, блакитні, як море. Такі самі, як у його покійної дружини.
Марко не бачив цих очей дванадцять років. З того дня, коли його п’ятирічний син зник у переповненому парку.
Голос Вікторії ледве прозвучав: “Схоже на…”
“Мого сина,” догорів Марко; слова були гіркі, як іржа.
Поліція перестала дзвонити роки тому. Пошукові загони розійшлися. Плакати зниклих замінили інші обличчя. Але Марко зупинився. Він бачив кімнату сина такою, якою вона була: ліжко не заправлене, іграшкові машинки все ще стояли на полиці, ніби син міг увійти в будь-яку мить.
І ось… він тут. Чи це він?
Вікторія підійшла першою, присіла перед хлопчиком. “Коханий, з тобою все гаразд?”
Хлопчик ледве підняв очі. “Усе добре,” пробурмотів він, хоча його голос звучав грубо, ніби він не говорив днями.
“Як тебе звати?” запитав Марко, горло стиснулося.
Хлопчик відповів: “Данило.”
Серце Марка забилося сильніше. Його сина теж звали Данилом.
Перш ніж Марко встиг щось сказати, погляд Данила змістився на вулицю. З провулка вийшов високий чоловік у потертій шкіряній куртці, обличчя напружене.
“Ти!” гаркнув він. “Повертайся до роботи!”
Данило підскочив і побіг. Чоловік погнався за ним. А Марко, діючи на інстинктах, кинувся за ними обома.
Хлопчик був швидким, маневруючи між перехожими, зникаючи у бічних вуличках. Ноги Марка горіли, але біль у грудях був ще сильнішим. Він уже втратив сина одного разу. Він не міг, не міг знову його втратити.
Данило пройшов крізь бічні двері складу. Коли Марко дістався до них, важкі металеві двері вже були закриті. Усередині лунали приглушені голоси.
“Якщо знову заговориш з незнайомими, ти пошкодуєш,” проворчав чоловік.
“Я…” голос хлопця зламався. Почувся глухий удар.
Кров Марка застигла. Він ударив у двері. “Відчини! Зараз же!”
Двері відчинилися лише настільки, щоб чоловік міг визирнути, явно здивований. “Геть звідси, багатію. Цей хлопчик мій.”
“Що за божевілля це законно?” Голос Марка був низьким і небезпечним.
Усмішка зникла. “Він пра
