“Ти навіть ходити не можеш!” – він насміхався, але вона зробила один крок, який змінив усе.
Він продовжував: “Ну… твоя квартира. Наша колишня. Тобто… вона була нашою, але ти розумієш… тепер ти тут. А в мене нове життя.”
Його голос затих. Легкий жест у бік її ніг, ніби вони пояснювали все.
Олена мовчала.
Повільно вона повернулася до столика поряд, взяла тонку папку з документами. Усе вже було підготовлено. Вона простягнула йому її з холодним, вивіреним спокоєм.
“Ось,” – сказала вона.
Він узяв, збентежений.
“Що це?”
“Документи на квартиру. Договір про передачу. Заповіт.”
Михайло остовпів. “Ти віддаєш нам будинок? Отак просто?”
Навіть Ярина трохи відступила. “Стоп… ти серйозно?”
Голос Олени був ніжним, як порцеляна. “Так. Тепер це її. У мене інші справи.”
Ці слова – *у мене інші справи* – пролунали, як грім серед тиші.
Михайло засміявся. Занадто голосно. “Які ще справи? Ти? Олено, ти ж навіть ходити не можеш!”
Тиша впала, наче завіса.
Олена заплющила очі. Не через поразку – а через щось, схоже на спокій.
Потім, повільними, наче вивіреними рухами, вона зсунула ковдру з колін. Під нею – її ноги, колись непорушні та безсилі, були обережно загорнуті в м’які шерстяні штани. Вона відв’язала складну тростину, прикріплену до крісла.
І встала.
Один крок.
Ще один.
Тихий цокіт тростини по підлозі пролунав голосніше за будь-яку її образу.
Михайло завмер. Ярина роззявила рота. Повітря згустилося від неймовірності.
“Я потрапила в аварію,” – сказала Олена тихо, рівно. “Але це не довічний вирок.”
Вона зробила ще крок. Тростина цокотіла з упевненістю.
“Але… лікарі… ти ж казала…” – закам’янів Михайло.
“Я казала, що мені потрібен час. Та спокій. І щоб ти мене не турбував.” – Олена подивилася йому в очі, не моргаючи. “Ти дав мені все це. Сам того не бажаючи.”
Вона пішла до дверей.
Але перед тим, як вийти, обернулася. Її обличчя було спокійним. Голос – остаточним.
“Ти забрав мій дім,” – сказала вона.
Пауза.
“Я забрала твою свободу.”
Михайло звужено подивився. Ярина несміливо зробила крок вперед.
“Що це означає?” – її голос звучав напружено.
Голос Михайла задрижав. “Що ти маєш на увазі, Олено?”
Олена злегка усміхнулася – без жорстокості, без доброти. Просто… з покорою.
“Прочитай останню сторінку,” – сказала вона. “Уважно.”
І вийшла з кімнати.
Звук її тростини поступово затих у коридорі.
Позаду неї не впала тиша – вона розбилася на тисячі уламків, немов щось дорогоцінне, що вже не скласти.
Руки Михайла тремтіли, коли він відкривав папку.
Одна сторінка.
Друга.
І – остання.
Його пальці зжалися. Кров відлила від обличчя.
“Ні…” – прошепівІ тоді до нього дійшло, що справжня свобода – не втекти від слабкої, а побачити, як вона йде, коли більше не потребує тебе.
