Ніхто не знав, як його звати.
Це був дев’ятирічний хлопчик, худий, у трохи пошарпаній футболці.
Кожного дня після школи він проходив повзу взуттєву крамницю у своєму районі.
Зупинявся там, нерухомо, дивився на червоні кросівки, які висіли у вітрині.
Не торкався скла.
Не робив ні звука.
Просто дивився.
Одного дня власник крамниці, дядя Борис, вирішив вийти і запитати:
— «Тобі подобаються ці?»
Хлопчик опустив очі і відповів:
— «Ні, дядечку. Я просто їх пам’ятаю.»
Дядя Борис не зрозумів.
Тож хлопчик пояснив:
— «Вони такі самі, як у мого брата.
Але його вже немає… і я не хочу забувати, як вони виглядали.»
Дядя Борис замовк.
У нього задрижав голос.
Того вечора він запакував кросівки в коробку і подарував їх хлопчику.
Але це був не простий подарунок.
Він сказав:
— «Кожного разу, коли їх одягатимеш, пам’ятай — братів не забувають через те, що вони носять на ногах…
Їх пам’ятають за те, що вони залишають у серці.»
Хлопчик забрав кросівки додому, але не одягнув їх одразу.
Поставив у куток, поруч із фото брата.
Тепер кожного вечора, замість вітрини, він дивився на коробку.
А коли нарешті вирішив їх надіти, то не для того, щоб бігати чи грати.
А щоб піти в парк, де колись гуляв з братом, сісти на ту саму лавочку… і посміхнутися.
Бо іноді речі — це не просто речі.
Ці мости.
Спосіб не відпускати.
Спосіб продовжувати любити, навіть не кажучи «прощавай».
