Він замінив мені батька… Історія про те, як мій тесть став мені найріднішою людиною
Іноді доля дарує тобі можливість отримати те, чого ти завжди потребував. Мені бракувало батька. Я втратив його занадто рано — ще підлітком. Його смерть змінила все: дитинство закінчилося, а життя перетворилося на боротьбу. Боротьбу за виживання, за допомогу мамі, за хоч якесь майбутнє. Я рано подорослішав. Занадто рано. І тоді я ще не знав, що через роки зустріну людину, яка поверне мені те відчуття опори, яке я втратив разом зі смертю батька.
Я познайомився з Оксаною — своєю майбутньою дружиною — ще на курсах водіння. Скромна, добра, цілеспрямована. Ми швидко зблизилися, і через рік я вже стояв на порозі їхньої квартири, щоб познайомитися з її батьками. Я тоді хвилювався, як школяр — серце калатало, долоні пітніли. Особливо, коли на порозі з’явився він — її батько, Микола Васильович.
Він поглянув на мене строго, оцінюючи, як і має дивитися батько, коли віддає дочку незнайомому чоловікові. Перший вечір був як іспит: питання — одне за одним. Хто мої батьки, де я працюю, які плани на майбутнє, як збираюся забезпечувати його дочку. Я чесно відповідав на все, а наприкінці він раптом засміявся:
— Та я тебе розіграв, хлопче. Але знаєш… тепер мені все зрозуміло.
Потім він став серйозним, зітхнув і додав:
— Я сам у дитинстві втратив батька. Рано. Тому розумію тебе краще, ніж здається. Якщо ти не підведеш мою дочку — я буду тобі батьком. Справжнім. Тільки запам’ятай: Оксана для мене — все.
З того дня він і справді став для мене більше, ніж просто тесть. Він став моїм наставником, опорою, людиною, до якої я завжди міг прийти за порадою. Коли ми з Оксаною одружилися, Микола Васильович допомагав нам у всьому: і в ремонті, і в переїздах, і в дрібницях. У нас з ним зав’язалася міцна, справжня чоловіча дружба. Ми разом їздили на риболовлю, грали у футбол у дворі, смажили шашлики на дачі. Він розповідав мені про свою молодість, про те, як виховував Оксану сам після смерті дружини, як працював на двох роботах, щоб дати їй усе необхідне. Його історія була мені близька — я слухав, немов розповідь про самого себе, тільки на 20 років раніше.
Минуло кілька років. Ми з Оксаною стали на ноги, я отримав підвищення, вона відкрила свій маленький бізнес. Але я не забував, скільки зробив для нас Микола Васильович. І коли йому мало виповнитися 60, я вирішив зробити подарунок, який він ніколи не забуде.
В нього був старенький «Ланос», якому вже років тридцять. Він і досі їздив на ньому у своїх справах, хоча машина вже давно просилася на відпочинок. Я знав: він би ніколи собі не купив нову — все віддавав дітям, онукам, а про себе забував. Я порадився з Оксаною, і ми вирішили — подаруємо йому автомобіль. Не дорогий, не шикарний, але новий і надійний. Такий, на який він заслуговує.
Ми майже рік збирали гроші. Відкладали все, що могли. Я брав підробітки, Оксана скорочувала витрати. І ось, нарешті, настав день. Ми приїхали до нього на свято на новенькій машині — чистій, з повним баком, оздобленій великим червоним бантом.
Коли Микола Васильович вийшов у двір і побачив її — він просто завмер. Потім подивився на нас і… заплакав. Вперше за весь час я бачив, як ця сильна, стримана людина не може стримати емоцій.
— Це що… це мені? — шепотів він. — Мені?.. За що, хлопці?.. Я ж нічого особливого…
А мені хотілося сказати: «Ти дав мені те, чого мені так бракувало. Ти був батьком, коли його вже не було поруч. Ти навчив мене, як бути чоловіком, другом, справжнім чоловіком».
Він міцно обійняв мене, як своїх синів. Тоді я зрозумів: я більше не сирота. Тому що у мене є Микола Васильович. І якщо б мій батько був живий — він би напевне пишався тим, що його син зустрів таку людину на своєму шляху.
І знаєте, я щоразу, коли сідаю з ним у цю машину на чергову риболовлю, відчуваю: я не просто зять. Я син. Справжній. З вдячністю в серці.
