Сьогодні вирішила написати у щоденнику, бо відчувала, що маю поділитися з кимось своїми думками. Я, Соломія Гайдук, дівчина, яку власний батько покинув у дитячому будинку в Києві, коли мені було лише вісім років. Моя мама померла рано, і після її втрати тато одружився вдруге з Ганною, своєю новою дружиною, в яку він привів двох її синів із попереднього шлюбу.
З моменту, як Ганна стала частиною нашого життя, усе змінилось на гірше. Ганна настояла, щоб я покинула наш дім мовляв, її дітям потрібно більше місця. Так я і опинилась у дитячому будинку на Подолі. І досі памятаю, як мене пронизувала самотність: вічні знущання від її синів та інших дітей, жорстокість і байдужість, які робили моє дитинство нестерпним.
На мій восьмий день народження тато обіцяв, що забере мене додому й подарує мені ляльку, яку я так давно хотіла. Він не виконав обіцянку, так і залишив мене серед чужих стін. Але я ніколи не втрачала віри, що він коли-небудь повернеться за мною. Дні спливали, а він так і не зявився.
Минуло багато років. Сьогодні я нарешті зважилася зустрітись із ним та Ганною, влаштувавши обід у Львові. Перед цим мені було страшно, але я знала мушу спитати, чому він вчинив так зі мною. Я прямувала й зобразила себе сильнішою, ніж відчувала насправді. Я запитала, чому він кинув мене та де моя лялька, яку він обіцяв. Тато почав виправдовуватись, а Ганна намагалася перевести тему на щось інше, ніби нічого страшного й не сталося.
Я була непохитною: вперше сказала все, що давно боліло. Оприявнила роль Ганни у моєму вигнанні, звинуватила її у всіх бідах, що супроводжували мене із раннього дитинства. Слова виривались із мене, як буря я більше не могла мовчати. Тато мовчки схилив голову. Я бачила, як він пожалкував про своє рішення, усвідомивши, як сильно поранив мене.
Сутичка із Ганною не принесла очікуваного примирення навпаки, я нарешті переконалася, що мій батько нездатний змінитися. Серце стислося від розчарування, але разом із цим я відчула полегшення: я більше не хочу залежати від нього. Пішла із тієї зустрічі, сповнена суму, але вже без того тягаря, який носила все життя. Зрозуміла, що настав час йти своїм шляхом і більше не дозволяти його байдужості визначати моє майбутнє.
Всі ці роки болю і нехтування більше не пануватимуть у моєму житті. Я Соломія Гайдук, і попереду ще стільки незвіданих доріг, на яких, нарешті, є місце щастю.
