Серце в грудях тріпалося, як наляканий птах.
— Оленко! Оленко, та що це ти робиш?! — Голос Сергія уривався з болю. — Та ти ж знаєш, як тебе люблю! Чому так зі мною?!
— Не треба, Сержу! Не ускладнюй! — Ольга відвернулася до вікна, щоб не бачити його обличчя. — Все вирішено. Петро Іванович добрий чоловік, має чудове становище, житимемо гідно.
— А кохання? А те, що було між нами? Невже це дарма?
Ольга стиснула кулаки, аж нігті впилися в долоні. Отож, не дарма. Кохання значило більше, ніж вона сміла зізнатися. Та мати лежала в лікарні після другого інфаркту. А лікування коштувало таких грошей, яких в них із Сергієм ніколи не було й не буде.
— Було гарно, та життя — не вічорниці, — її голос став крижаним.
Сергій наблизився, простягнув руку, та зупинився, не доторкнувшись.
— Олюнюк… Пам’ятаєш той день на озері? Коли ти провалилася під лід? Я тебе витягнув, ми тоді дали обіцянку одне одному…
— Годі! — різко повернулася вона. — Не згадуй! Що минуло — те минуло.
Сергій дивився на неї так, наче бачив уперше. Потім повільно кивнув.
— Зрозумів. Отож, так. Що ж… — Стягнув з комода свою кожанку. — Бажаю щастя, Ольго Сергіївно.
Він вийшов, не вдаривши дверима. Ольга почула, як його кроки затихли на сходах, і лише тоді дозволила собі заплакати.
Петро Іванович справді був добрим чоловіком. П’ятдесятирічний удівець, директор великої фабрики, він запропонував Ользі не просто шлюб, а стабільність. І коли мати потрапила до лікарні, саме він узяв на себе всі витрати на лікування, не вимагаючи нічого, крім згоди на одруження.
— Ти молода, гарна, розумна, — казав він, тримаючи її за руку. — А я вже не молодий, мені потрібна супутниця життя. Ми одне одному підходимо.
Ольга кивала, почуваючись товаром на базарі. Та вибору не було. Мати одужувала, лікарі обіцяли повне одужання — за умови дорогих ліків та догляду.
Весілля відбулося тихо, у вузькому колі. Петро Іванович став уважним чоловіком. Не вимагав кохання, задовольняючись повагою та вдячністю. Ольга щиро намагалася бути доброю дружиною.
Сергія вона не бачила три місяці. А потім випадково зустріла в поліклініці.
— Як справи? — запитав він ввічливо, наче знайомий.
— Нормально. А в тебе?
— Теж. Багато працюю.
Він схуд, засмаглішав. На новому костюмі. Ольга ледве стрималася запитати, звідки гроші.
— Як мама? — Сергій завжди любив �
Дні плили один за одним, а вага того крижаного порятунку та наступної зради, ніби камінь на душі, нагадувала Маріні, що він подарував їй життя, а вона знищила його віру в кохання, і тепер це було її вічною карою.
