Мій щоденник.
Сьогодні важкий день. Бачив, як кохана вбиває нашу любов власними руками. Все почалося несподівано.
— Орисю! Орисю, та що ж ти робиш?! — Голос Тараса тремтів від болю. — Та ти ж знаєш, що я без тебе! Навіщо це мені?
— Годі, Тарасе! Не ускладнюй! — Орися відвернулася до вікна, щоб не бачити його очей. — Все вирішено. Андрій Григорович — гідна людина, з добрим статком. Житимемо гідно.
— А кохання? Те, що було між нами? Це нічого не варте? — Тарас здавався зламаним.
Орися стиснула кулаки, аж нігті впилися в долоні. Звичайно, варте. Навіть більше, ніж вона насмілювалася зізнатися. Але мати лежала у лікарні після другого інфаркту, а лікування коштувало стільки, скільки в них з Тарасом не було й не могло бути.
— Було гарно, Тарасю, але життя — не мед, — промовила вона холодно.
Тарас зробив крок до неї, простягнув руку, але не доторкнувся.
— Орисенько… Пам’ятаєш той день на озері? Коли ти пішла під лід? Я тебе витягнувнув, ми тоді присягнули…
— Годі! — Різко обернулась вона. — Не нагадуй! Що минуло, те забуто.
Тарас дивився на неї, наче бачив уперше. Потім повільно кивнув.
— Зрозумів. Отже, так. Що ж… — Він узяв свою куртку з комоди. — Щасти тобі, Орисю Іванівно.
Вийшов, не вхлопнувши дверей. Орися чула, як його кроки затихли на сходах, і лише тоді дозволила собі заплакати.
Андрій Григорович справді був гідною людиною. П’ятдесятирічний удівець, керівник потужного виробництва, він запропонував Орисі не лише шлюб, але й стабільність. Коли мати потрапила до лікарні, саме він узяв на себе всі видатки, не вимагаючи нічого, крім згоди на одруження.
— Ти молода, гарна, розумна, — говорив він, тримаючи її за руку. — Я ж уже немолодий, потрібна супутниця. Ми підходимо одне одному.
Орися кивала, відчуваючи себе товаром на базарі. Але вибору не було. Мати одужувала, лікарі обіцяли повне відновлення за умови доброї допомоги й дорогих ліків.
Весілля пройшло тихо, серед найближчих. Андрій Григорович був турботливим чоловіком. Не вимагав кохання, задовольняючись повагою й подякою. Орися щиро намагалась бути доброю дружиною.
Тараса вона не бачила місяці три. Потім випадково зустріла в амбулаторії.
— Як справи? — запитав ві ввічливо, як знайомий.
— Нормально. А в тебе?
— Теж. Багато працюю.
Він схуд, засмагів, був у новому костюмі. Орися хотіла запитати, звідки гроші, але стрималась.
— Мати як? — Тарас завжди любив її матір, вона його теж.
— Добре. Одужує.
— Передай вітання.
— Передам.
Вони стояли у коридорі, й Орися раптом яскраво згадала той зимовий день, коли Тарас врятував її. Їй було сімнадцять, йому дев’ятнадцять. Каталися на озері за містом. Лід здавався міцним, але Орися від’їхала надто далеко.
Тріск був негучним, але Тарас почув. Крикнув, щоб не рухалась, сам повз до неї живітом. Встиг схопити її за руку, коли лід провалився. Були жахливі хвилини боротьби з крижаною водою, його відчайдушні спроби витягнути, власна куртка, якою він її вкрив.
— Все буде добре, — шепотів, розтираючи її змерзлі руки. — Я тебе не покину. Ніколи не покину.
Тоді вони присягнули любити довіку. Орисі було сімнадцять, і вона вірила у вічне кохання.
— Мені час, — мовив Тарас, повертаючи її до теперішнього.
— Так, звісно.
Він пішов, а Орися ще довго стояла в коридорі, тримаючи в руках направлення.
Життя з Андрієм Гри
Але найгіршим було усвідомлення, що порушити слово тому, хто витяг тебе з крижаної безодні, — це зрада гірша за саму смерть.
