Колись думали, що він лише бідний каліка-жебрак! Вона годувала його щодня, віддаючи останнє… Та одного ранку все змінилося.
Це історія про бідну дівчину на ім’я Оксана та каліку, над яким усі сміялися. Оксані ледве виповнилося двадцять чотири. Вона торгувала їжею у маленькій дерев’яній будці біля дороги у Львові. Її крамниця була збита зі старих дощок й покрита бляхою. Стояла під великим каштаном, куди люди заходили перекусити.
Оксана мала небагато. Її черевики зносилися, а сукня була в латках. Але вона завжди посміхалася. Навіть коли втомлювалася, вітала кожного клієнта теплим словом: «Добрий день, пане. Будь ласка».
Щодня вона прокидалася зі сходом сонця, щоб приготувати кулешу, борщ та вареники. Руки її працювали швидко, але серце билося повільно від журби. У Оксани не було родини. Батьки померли, коли вона була зовсім маленькою. Жила вона у маленькій кімнатці біля своєї крамниці. Без світла, без гарної води.
Лише вона та її мрії. Одного разу, коли Оксана прибирала лавку, підійшла її сусідка, баба Параска. «Чого ти завжди посміхаєшся, коли життя важке, як і для всіх нас?» — запитала вона. Оксана знову усміхнулася й відповіла: «Бо сльози не наповнять моїй каструлі».
Баба Параска засміялася й пішла, але її слова глибоко ввірвалися в серце Оксани. Так, у неї не було нічого.
Але вона годувала людей, навіть коли ті не мали чим заплатити. І не підозрювала, що її життя ось-ось зміниться. Щодня перед вечором біля крамнички Оксани відбувалося щось дивне.
На краю дороги з’являвся каліка. Він повільно підкочував на старому інвалідному візку. Колеса скрипіли по камінню.
Скріп-скріп-скріп. Люди, що проходили повз, або сміялися, або затискали носи. «Гляньте, знову цей брудний дід», — казав хлопчина.
Ноги діда були обмотані бинтами. Штани розірвалися в колінах. Обличчя вкрите пилом.
Його очі були втомлені. Дехто казав, що він смердить. Інші — що божевільний.
Але Оксана не відвертала погляду. Назвала його Дідом Іваном. Одного разу, під палючим сонцем, Дід Іван підкотився до її крамниці. Оксана подивилася на нього й тихо промовила: «Ви знову тут, Діду Іване. Вчора ви не приходили».
Дід Іван опустив очі. «Був дуже слабкий», — прошепотів він.
«Не їв уже два дні». Оксана глянула на стіл. Залишилася лише одна порція борщу з паляницею.
Саме те, що вона збиралася з’їсти сама. Вона завагалася. А потім мовчки взяла миску й поставила перед ним.
«Їжте», — сказала вона. Дід Іван подивився на їжу, потім на неї. «Ти знову віддаєш мені останнє?» Оксана кивнула.
«Я ще приготую, як тільки повернуся додому». У нього тремтіли руки, коли він узяв ложку. Очі стали вогкими.
Але він не заплакав. Лише похилив голову й почав їсти повільно. Люди, що проходили, дивилися на них.
«Оксано, навіщо ти годуєш цього жебрака?» — запитала одна жінка. Оксана посміхнулася: «Якби я сиділа у візку, чи не хотіла б, щоб мені теж допомогли?» Дід Іван приходив щодня, але ніколи не просив.
Не кликав людей. Не простягав руки. Не благав ні про їжу, ні про гроші.
Він просто сидів на своєму візку біля Оксаниної крамниці, схиливши голову, руки поклавши на коліна. Здавалося, що його візок ось-ось розвалиться. Одне колесо навіть перекосилося.
Коли всі ігнорували його, Оксана завжди приносила йому гарячу їжу. То кулешу, то борщ, то вареники.
Подавала з щирою посмішкою. Одного спекотного вечора, коли Оксана щойно нагодувала двох школярів, вона підвела очі й знову побачила Діда Івана.
Його ноги, як і раніше, були обмотані бинтами. Сорочка тепер мала ще більше дірок. Але він, як завжди, сидів мовчки.
Оксана посміхнулася, налила гарячого борщу в миску, додала шматок сала й підійшла до нього. «Діду Іване», — ніжно промовила вона.
«Ваша їжа готова». Дід Іван повільно підвів очі. Вони були втомлені.
Але, побачивши Оксану, пом’якшали. «Ти завжди пам’ятаєш про мене», — прошепотів він. Оксана присіла й обережно поставила миску на лавку біля нього.
«Навіть якщо весь світ забуде, я — ні», — відповіла вона.
Саме тоді біля крамниці зупинився великий чорний автомобіль. Двері відчинилися, і звідти вийшов чоловік.
На ньому була чиста біла сорочка й темні штани. Черевики блищали, ніби щойно вичищені. Він був високим, з глибоким поглядом.
Оксана швидко підвелася й витерла руки об фартух. «Добрий день, пане», — привіталася вона.
«Добрий день», — відповів чоловік.
Але він дивився не на неї. Його погляд був спрямований на Діда Івана. Чоловік не кліпав, просто довго дивився.
Дід Іван продовДід Іван підняв очі, і вперше за довгі роки його обличчя осяяла справжня, тепла усмішка, бо він знав, що його серце нарешті знайшло справжню рідну душу.
