Буває, здається, що любов дітей до матері — це щось нерозривне, міцне, як криця. Але настає день, і ця криця тріскається — під вагою обставин, користі та холодного байдужого ставлення. Саме так сталося в родині Оксани та Андрія, де все почалося з хвороби, а закінчилося зрадою.
Коли Ганні Іванівні — їхній літній матері — стався інсульт, першими, до кого вона звернулася, були її діти. Старша донька Оксана, незважаючи на стабільну роботу і дорослу доньку, одразу відмовилась брати матір до себе. Мовляв, у неї однокімнатна квартирка, немає умов, часу, та й вона сама «не потягне таку відповідальність».
Тоді Андрій, молодший син, не вагаючись, забрав матір у свою двокімнатну квартиру у Броварах. Його дружина — Наталка — не заперечувала, навпаки, намагалася допомогти. Спочатку було важко: Ганна Іванівна лежала, не могла говорити, потребувала постійного догляду. Андрій запропонував сестрі розділити витрати на доглядальницю, але Оксана категорично відмовилася — у неї іпотека, кредити, донька в університеті.
— Вибач, Андрію, але я справді не можу, — лише й відповіла вона.
На допомогу прийшла Наталка. Вона звільнилася з роботи і взяла на себе піклування про свекруху. Мила, годувала з ложечки, робила уколы, міняла білизну. Завдяки їхній турботі Ганна Іванівна поступово оговталася. Вона знову почала говорити, рухатися, навіть трохи допомагала по господарству. І коли прийшов час обговорювати повернення додому, вона сама попросила:
— Андрійку, хочу залишитися у вас. Тут мені спокійно, і онуки поряд, і ви з Наталкою — як рідні.
Андрій і дружина переглянулися й погодилися. Пустуюча квартира Ганни Іванівни у центрі залишилася нечіпаною — вона й сама не наполягала на продажі. Усе було б добре… доки Андрій випадково не почув розмови матері по телефону з Оксаною.
— Донечко, я все вирішила. Продам свою квартиру, закрию залишок по твоїй іпотеці. Ти й Даринка заслуговуєте на спокій. А потім, може, ще й на невелику дачу залишиться — для тебе й онучки.
Ці слова вразили Андрія, як ніж. Він не міг повірити своїм вухам. Та, що три роки не піклувалася про матір, отримає все? А він? Його сім’я? Де ж справедливість?
— Мамо, ти ж знаєш, скільки ми вклали у твоє одужання? Скільки безсонних ночей провела Наталка? А ти хочеш віддати все сестрі, яка навіть доглядальницю не сплатила? — запитав він у неї ввечері.
Але Ганна Іванівна лише зітхнула:
— Андрійку, в Оксани більше труднощів, а ви з Наталкою сильні, ви впораєтеся…
Ці слова добили його. Тієї ж ночі, не стримавшись, він мовчки зібрав матері речі та відвіз до сестри. Просто поставив валізи біля дверей, подзвонив і поїхав.
— Хочеш ділити майно — діли й обов’язки, — коротко написав він сестрі.
Наступного ранку Наталка довго плакала. Але, на відміну від чоловіка, вона не злилася. Їй було просто боляче: три роки життя, три роки відданості — а у відповідь лише байдужість і зрада.
Андрій не приховує: можливо, він вчинив різко. Але якщо справедливості немає в серці матері, може, вона знайдеться в очах дочки? Він запитує себе — чи повинен син завжди бути сильним і терплячим, якщо його щирі вчинки не цінують?
Буває, діти люблять по-справжньому. Аж доки не дізнаються, кому дістанеться квартира.
