Він вигнав мене, звинувативши у хворобі дитини: “Ти не матір, а кара”
— Що ти наробила?! Через тебе дитина захворіла! Забирайся! Терміново! Я більше не хочу тебе бачити в цьому домі! — кричав він, і у його голосі не було жодного сумніву. Лише лють та звинувачення.
Так Ігор поставив крапку. Не у розмові — у нашій сім’ї.
Він був упевнений: усе, що траплялося з сином — моя провина. Температура, кашель, дитячі сльози — нібито все через мене. Мовляв, я погана мати, не доглянула, «у мене завжди все не так». І переконати його було неможливо. Він не чув, не хотів чути.
Я притулилася до стіни в коридорі, поки він метушився по квартирі, грюкаючи шафами, у шаленстві перекидаючи дитячі речі. У кімнаті лежав наш син — гарячий, сонний, безсилий. Я провела з ним цілу ніч, поїла, збивала температуру, не відходила ані на крок. А тепер — «забирайся».
Коли Ігор поклав малого спати, він підійшов до мене. На обличчі — холод. В очах — крижана рішучість.
— Чому ти ще тут? Я ж сказав: йди геть. Можеш забути про дитину. Він не потребує такої матері. І щоб я тебе більше не бачив.
Я не кричала. Не сперечалася. Лише шепотіла, що люблю сина, що готова змінюватися, бути кращою. Благала його зупинитися. Та він не слухав.
— Ти лише заважаєш. Ти йому лише шкодиш, Олесю, — сказав він, ніби вистрілив. — Мені вже все зрозуміло.
Він зібрав мій рюкзак. Мовчки відчинив двері. І показав на вихід.
Я не пам’ятаю, як опинилася на вулиці. Все розпливалося перед очима. Було холодно, руки тремтіли, у голові гуло лише одне: “Я залишила сина… Мене вигнали з життя моєї дитини”.
Ігор не підняв слухавку наступного дня. Не відповів і через тиждень. Він заблокував мене скрізь.
Я писала листи, дзвонила його матері, благала, щоб мене хоч на хвилину пустили до сина. Але ніхто не відповідав. Я ніби перестала існувати.
Я — матір. Я носила цього хлопчика під серцем дев’ять місяців. Я народжувала його, співала колискові, була поруч у безсонні ночі, тримала на руках, коли в нього боліли зубки.
А тепер — я «ніхто».
Ігор вирішив, що має право забрати в мене дитину. Не суд, не опіка. Просто чоловік, ображений, що дитина застудилася.
Адже я справді не винна. Це була звичайна застуда. Осінь, протяги, садочок, де всі діти хворіють. Але для Ігоря це стало приводом. Приводом, щоб добити. Звинуватити.
Я не знаю, чим усе закінчиться. Та я не здамся. Я знайду спосіб. Нехай через суд, нехай через роки — але я поверну собі сина.
Тому що я — мама. І бути мамою — це не на час. Це назавжди. Навіть якщо твоє життя опинилося за зачиненими дверима.
