Його вигнали в новорічну ніч; роки потому він відчинив перед ними двері, але не туди, куди вони сподівалися.
Тієї ночі, коли всі готувалися зустрічати Різдво, батьки викинули його з дому. Через багато років він відчинив перед ними двері але не так, як вони того хотіли.
У вікнах мерехтіли світла, люди співали колядки, обіймалися біля ялинки. Місто дихало святом. А він стояв на ґанку, один, у легенькій куртці й домашніх капцях, з рюкзаком, кинутим у сніг, не вірячи, що це взагалі відбувається. Лише різкий вітер та крижані пластівці, що били його по обличчю, нагадували це не сон.
Іди геть! Щоб я тебе більше не бачив! гримнув батько, і важкі двері із грюком зачинилися перед його носом.
А мати? Вона стояла в кутку, мовчазна, зі згорбленими плечима, дивилася в підлогу. Жодного слова. Жодного кроку до нього. Лише вкусила губу й відвернулася. Ця мовчанка була гучнішою за будь-який крик.
Іван Ковальков зійшов із ґанку. Сніг миттєво промочив його ноги. Він ішов, не знаючи куди. У вікнах люди пили чай, дарували подарунки, сміялися. А він, нікому непотрібний, тонув у білій тиші зими.
Перший тиждень спав, де доводилося: на автобусних зупинках, у підїздах, у підвалах. Скрізь його прогоняли. Їв те, що знаходив у смітниках. Одного разу вкрав хліб. Не зі злості з відчаю.
Одного дня його в підвалі знайшов старий із палицею. Промовив: «Тримайся. Світ жорстокий. Але ти не будь таким.» І пішов, залишивши банку тушкованини.
Іван зберіг ці слова в серці назавжди.
Потім захворів. Гарячка, тремтіння, марення. Він уже ледь не загинув, коли хтось витягнув його зі снігу. Це була Ганна Шевченко, соціальна працівниця. Обняла його і прошепотіла: «Спокій. Ти не один.»
Він опинився у притулку. Там було тепло. Пахло борщем і надією. Ганна приходила щодня. Приносила книги. Вчила його вірити в себе. Говорила: «У тебе є права. Навіть якщо зараз у тебе нічого.»
Він читав. Слухав. Запамятовував. І дав собі слово, що одного дня допомагатиме іншим, таким же загубленим.
Склав іспити. Вступив до університету. Вчився вдень, мив підлоги вночі. Не скаржився. Не здавався. Став адвокатом. І тепер допомагав тим, у кого немає ні дому, ні захисту, ні голосу.
І одного дня, через багато років, у його кабінет увійшли двоє похилий чоловік і жінка з сивими косами. Він упізнав їх відразу. Батько і мати. Ті, хто тієї морозної ночі викинули його на вулицю.
Іване пробач нас прошепоті
