Мені снився дивний сон. Я стояла на кухні, а він раптом забрав у мене з тарілки дві котлети й сказав, що мені треба схуднути. Ніби в тридцять шість років я винна в тому, що народила трьох дітей.
Мене звуть Оксана, і мені тридцять шість. Шість років я живу у шлюбі й виховую трьох малечі. Старшому, Данилові, — п’ять. Середній, Ярина, — три роки. А найменшому, Мишці, — всього півроку. Я не працюю, сиджу вдома з дітьми. На роботу виходила лише раз — після університету, до декрету. Усе інше життя — я мама. І знаєте, це не так просто, як здається.
Олега я зустріла майже в тридцять. Тоді мої подруги вже виходили заміж, а я бігала між офісом та орендованою квартирою. Він був високий, харизматичний, впевнений у собі. Спортивне минуле, начальник відділу. Я й подумати не могла, що такий чоловік зверне на мене увагу. Але він запросив мене познайомитися з матір’ю — і тоді я зрозуміла: це серйозно.
Ганна Михайлівна, його мати, виявилась неймовірно доброю. Відразу сказала: «Бережи цю дівчину». Через кілька місяців ми пішли до ЗАГСу.
Коли народився Данило, я звільнилась і повністю пірнула у материнство. Згодом з’явилася Ярина, а от і Мишка. Я не відпускаю їх ні на хвилину. Данило ходить на танці та малювання, Ярина поки вдома, я її сама навчаю. Ми не віддаємо дітей у садочок — я вдома й щиро вважаю себе хорошою матір’ю. Моїм діткам тепло, затишно, цікаво.
Але одного дня все почало розвалюватись. Після третьої дитини я набрала вагу. Тепер важу близько вісімдесяти, хоча колі була худорлявою — сорок дев’ять, максимум п’ятдесят. Тоді я регулярно ходила у спортзал, робила манікюр, доглядала за собою.
Тепер у мене немає ні часу, ні сил. Якщо пробую робити зарядку, Мишка плаче, Ярина просить води, Данило кличе подивитись на його малюнок. Іноді я просто не можу піднятись з дивану — через безсонну ніч, через годування, через втому. Я не скаржусь, але так воно і є.
Спочатку Олег жартував. Називав мене «пухначкою», «ведмедиком». Казав, що я стала м’якшою — у прямому й переносному сенсі. Я сміялась разом із ним. А потім жарти скінчились.
Минулої п’ятниці ми обідали. Я поклала собі три котлети — цілий день була на ногах, нічого не їла. Раптом Олег вихоплює у мене виделку, забирає дві котлети й з холодним поглядом каже: «Тобі треба схуднути». А потім додає: «Якщо я захоплюсь іншою жінкою, це буде твоя провина. Не моя».
Я сиділа, наче приголомшена. Мені стало моторошно. Так, я знаю, що поправилась. Так, я вже не впізнаю себе у дзеркалі. Але хіба я не заслуговую хоч трохи поваги? Я народила йому трьох дітей. Я відмовилась від кар’єри. Я відмовилась від себе.
Я б із радістю пішла на манікюр, зробила педикюр, записалась на масаж. Купила б собі гарну сукню. Але у нас немає ні часу, ні грошей. Усе йде на дітей, на гуртки, на кредити. Олег — начальник, має виглядати ідеально. Ще й його матері допомагаємо. А я? Я роблю маски з вівсянки та меду ввечері, коли діти засинають.
Я не купляла собі нічого нового вже більше року. І коли заходжу до магазину — виходжу зі сльозами. Бо все мало, все тісне. Тому що я вже не та.
Я втратила віру в те, що колись знову буду стрункою. Залишилась лише надія на Ганну Михайлівну — що вона не дасть Олегу зруйнувати нашу сім’ю. Бо я вже не почуваюсь дружиною. Тільки мамою та домробітницею. Але хіба цього замало, щоб мене поважали?…
