Він пішов до коханки. А через 12 років повернувся і промовив лише кілька слів…
Ми з Олегом одружилися відразу після університету. Здавалося, нас ніщо не розлучить: молодість, мрії, спільні плани та кохання, яке тоді здавалося вічним. Я народила йому двох синів — Богдана та Ярослава. Зараз вони дорослі, у кожного своя родина, діти, клопоти. А коли вони були маленькими, я жила заради них. Заради родини, яка тріщала по швах — але я наполегливо робила вигляд, що не помічаю.
Олег почав змінюватися ще тоді. Спочатку — невинний флірт, затяжні погляди на молодих продавщиць і випадкових перехожих. Потім — телефон, який він почав брати з собою у ванну та вимикати на ніч. Я все розуміла, але мовчала. Казала собі, що заради дітей треба терпіти. Що будь-який чоловік може помилитися. Що це пройде.
Але не минуло.
Коли сини виросли і розлетілися, дім спорожнів. І стало зрозуміло: між мною та Олегом не лишилося нічого, крім спогадів. Я більше не могла себе переконувати, що все заради родини. І коли в його житті з’явилася інша — молодша, яскравіша, вільніша — він просто зібрав речі та пішов. Без скандалів, без пояснень. Просто двері зачинилися. І настала тиша.
Я не стримувала його. Просто сіла на кухні й довго дивилася на охолонулий чай. Життя поділилося на «до» та «після». У «до» було 28 років шлюбу, поїздки в Карпати, ночі біля ліжка хворого сина, ремонт кухні і суперечки через пульт. У «після» — порожнеча.
Я звикла. Вчилася бути однією. Жила тихо: без образ, без скандалів, без страху, що у телефоні чоловіка — чужі посмішки. Іногда сумувала. Іногда згадувала, як він пив ранкову каву і нарікав, що я купую «не ту» сметану. Але дедалі частіше мені було спокійно. Теперішнє — хоч і самотнє — стало легшим, ніж минуле, де я завжди була «недостатньою».
Олег зник з мого життя повністю. Не дзвонив, не писав. З’являвся лише у розмовах з дітьми. Вони відвідували його, але зі мною майже не говорили про це. Ми, як дві паралельні лінії, жили в одному місті й жодного разу не перетнулися. Дванадцять років.
А потім він прийшов.
Це був звичайний вечір. Я збиралася вечеряти. Раптом — дзвінок у двері. Я відчинила… і ледь впізнала людину перед собою. Олега ніби підмінили: згорблені плечі, тьмяний погляд, незвична нерішучість у рухах. Він постарів. Посів. Схуд. І стояв на порозі, мовчки, ніби й сам не знав, навіщо прийшов.
— Можна зайти? — нарешті промовив він. Голос був той самий. Але в ньому було стільки болю, що у мене задрижали пальці на ручці дверей.
Я впустила його. Мовчали. Розмова не стикувалася. Слів було забагато — і жодне не підходило. Я налила чаю. Він крутив чашку в руках. Потім раптом видихнув:
— У мене більше немає дому. Та жінка… Ми не зійшлися. Я пішов. Тепер живу де попало. Здоров’я підвело. Все якось пішло не туди…
Я слухала. І не знала, як реагувати.
— Пробач, — тихо додав він. — Я тоді помилився. Ти була єдиною. Я зрозумів це надто пізно. Може, варто спробувати знову? Хоч якось…
У грудях похололо. Передіною сиділа людина, з якою я прожила півжиття. Батько моїх синів. Перший і, по суті, єдиний чоловік у моєму житті. Колись ми мріяли про хатину біля моря, сперечалися, хто вибере шпалери у вітальню, пережили кредит і випускний Богдана.
Але він мовчав 12 років. Не вітав з днем народження. Не питав, як я себе почуваю. А тепер повернувся — бо йому нема куди йти. Бо самотньо.
Я не відповіла йому одразу. Лише тихо сказала:
— Мені треба подумати.
З того часу минуло кілька днів. Він більше не приходив, не дзвонив. А я — думаю. Зважую. Перебираю спогади. Слухаю серце. Воно поранене, але живе. І воно мовчить.
Я не знаю, чи пробачу його. Не знаю, чи варто — все це знову. Але знаю одне: кохання — не завжди ліки. Іноді — це шрам. І перш ніж відкрити старі двері, треба впевнитися, що за ними не той самий біль, від якого колись втекла.
