Він покинув мене з трьома дітьми та літніми батьками, щоб втекти з коханкою до Італії.
Я не змогла його втримати.
Все почалося в мій день народження.
Тоді я жила в маленькому селі, грошей було обмаль, а у вітринах міських магазинів стільки гарних речей! Очі розбігалися.
Особливо сподобалися босоніжки.
Я стояла, дивилася на них, уявляла, як прогулююся в них головною вулицею, й усі обертаються…
Раптом хтось торкнувся мого плеча.
Озирнулася переді мною стояв чоловік з усмішкою.
Гарні, правда? кивнув він на босоніжки.
Так… прошепотіла я, не відриваючи очей від вітрини.
Давайте випємо каву. Якщо куплю їх вам, погодитеся на побачення?
Я знала, що виглядаю наївною й смішною, але мені було все одно.
Добре, відповіла я.
Я хотіла цей подарунок. Хотіла почуватися особливою хоча б одну вечірку.
Ми сіли в кавярні, він замовив мені торт, і я розповіла йому свою історію.
Розказала, що моїх батьків уже немає.
Частина правди була.
Батька справді поховала, а матір…
Матір “поховала” у думках ще з дитинства вона кинула мене немовлям.
Я подавала це так, щоб викликати його співчуття.
І це спрацювало.
Так все й почалося.
Я все частіше приїжджала до міста, і ми бачилися.
Його звали Тарас. Він запросив мене до себе, оточив турботою.
Спочатку босоніжки, потім сукні, прикраси, добрі парфуми.
Але ні, я не стала його коханкою через подарунки.
Я кохала його.
Думала, він теж мене кохає.
Але я була наївною.
Помилилася завагітніла.
І чекала від нього всього, окрім:
“Ти переїдеш до мене. Ми виховаємо цю дитину разом.”
Не могла повірити своєму щастю.
Ми одружилися.
Думала, доля нарешті посміхнулася мені.
Але одного дня постукали у двері.
Я відчинила ледь не зомліла.
На порозі стояла моя мати.
З мішком квашеної капусти, ніби ми й не розлучалися.
Сусід розказав, де я зараз живу.
Вона хотіла примиритися.
І Тарас дізнався правду.
Дізнався, що я брехала.
Його кохання миттєво розвіялося.
Він кричав, лаяв мене “селючкою-обманщицею”, питав, чи мій батько теж вилізе з могили, якщо я так легко стираю людей із свого життя.
І вигнав нас усіх.
Мене, матір і її капусту.
Я ще раз повірила йому і ще раз помилилася.
Повернулася до діда й бабі.
Відправила матір геть.
Залишилася сама з дитиною.
Але Тарас повернувся.
“Давай знову разом”, сказав він. “У нас же син.”
І я вірила йому.
Наївна, думала кохання подолає все.
Але він не забрав мене до себе.
Ми оселилися в старому будинку його батьків літніх людей, які потребували догляду.
Я погодилася.
Робила все для нього, для його батьків, для нашого сина.
Потім знову завагітніла.
Одного разу ми посварилися, і він у гніві нагадав:
“Не забувай, ти тут лише гостя!”
Ці слова вбили мене.
Але я лишилася.
Вірила, що кохання переборе все.
Коли народилася друга дитина, він сказав, що немає грошей, що справи йдуть погано.
Тепер ми були рівні: у мене нічого, у нього теж.
Потім зявилося третє.
Я думала, що тепер уже нічого не зміниться, що будемо разом, що б не сталося.
Він почав працювати все більше. Виходив рано, повертався пізно.
Я гадала він старається для сімї.
Не помічала, як все руйнується.
Одного дня він оголосив:
“Більше так не можу. Тут немає майбутнього. Їду за кордон.”
Я вірила йому.
Він був виснажений, пригнічений.
Я навіть погодилася нехай їде, спробує щаслиА потім, коли я підібрала його розкидані речі, знайшла квитки два, на Італію, один на його ім’я, а другий на ім’я жінки, яку я ніколи не бачила.
