Він запрошує мене до своїх батьків, але я відмовляюся стати їхньою служницею.
Мене звати Оксана, мені двадцять шість років. Ми з чоловіком, Ярославом, одружені вже майже два роки. Живемо у Львові в невеликому затишному квартирі, яка дісталася мені від бабусі. Спочатку все було добре: Ярославу подобалося жити в мене, його все влаштовувало. Але одного дня, ніби грім серед ясного неба, він заявив: «Пора переїжджати до нашого родинного дому. Там багато місця, і коли будуть діти, буде ідеально.»
Але я не хочу цього «ідеального» під одним дахом з його галасливою родиною. Не хочу міняти свій затишок на місце, де панує патріархат і сліпа покора. Там я буду не дружиною, а безкоштовною робочою силою.
Я добре памятаю свій перший візит до них. Великий сільський будинок на околиці, щонайменше триста квадратів. Там живуть його батьки, молодший брат, Богдан, його дружина, Марічка, та їхні троє дітей. Повний набір. Щойно я переступила поріг, мені відразу визначили місце. Жінки на кухні, чоловіки біля телевізора. Я навіть не встигла розпакувати валізу, як його матір сунула мені ніж і наказала: «Наріж салат.» Жодного «будь ласка», жодного «коли захочеш». Просто наказ.
Під час вечері я спостерігала, як Марічка метушилася, не сміючи суперечити свекрусі. На кожне зауваження винуватий посміх і кивок. Мені стало моторошно. Я зрозуміла одразу: це не життя для мене. Не кажучи вже про те, що я не з тих, хто мовчки згинається.
Коли ми збиралися йти, його мати закричала:
Хто ж митиме посуд?
Я подивилася їй прямо в очі й відповіла:
Гості прибирають після себе. Ми гості, а не прислуга.
Тоді все пішло шкереберть. Мене назвали невдячною, нахабною, зіпсованою міською дівчиною. Я слухала спокійно, розуміючи: тут мені ніколи не буде місця.
Тоді Ярослав підтримав мене. Ми пішли. Шість місяців було тихо. Він бачився з родиною без мене, і мене це влаштовувало. Але тепер він знову почав говорити про переїзд. Спочатку натяками, потім все настирливіше.
Там родина, там наші, повторює він. Мама допоможе з дітьми, ти зможеш відпочити. А твою квартиру здамо, буде додатковий дохід.
А моя робота? відповіла я. Я не збираюся кидати все, щоб закопатися за сорок кілометрів від Львова. Чим я там займатимуся?
Тобі не треба буде працювати, махнув він рукою. Ти народиш дитину, доглядатимеш за домом, як усі. Жінка має бути вдома.
Остання крапля. Я освічена жінка з карєрою й амбіціями. Я редакторка, люблю свою роботу, сама все здобула. А мені кажуть, що моє місце біля плити й пелюшок? У будинку, де на мене кричатимуть за немиту каструлю і вчитимуть, як правильно варити борщ чи народжувати?
Я знаю, Ярослав продукт свого середовища. Там сини продовжують рід, а дружини чужі, які мають мовчати і дякувати за прихисток. Але я не з тих, хто ковтає образу. Я терпіла, коли його матір принижувала мене. Стискала зуби, коли Богдан насмішкувато зауважував: «Ось Марічка ніколи не нарікає!» Але тепер годі.
Я сказала йому чітко:
Або ми живемо окремо, з повагою, або ти повертаєшся до свого родинного замку без мене.
Він образився. Звинуватив мене в розвалі сімї. Сказав, що син не живе «на чужині». Але мені байдуже. Моя квартира не чужа. І мій голос має значення.
Я не хочу розлучатися. Але жити з його кланом? Виключено. Якщо він не відмовиться від ідеї поселити мене поруч із мамою, я перша зберу валізу. Бо краще бути самій, ніж завжди бути другою після його родини.
**Життя вчить: істинна любов не вимагає жертвувати своїм щастям заради чужих правил.**
