Він запрошує мене до своїх батьків, але я відмовляюсь стати їхньою служницею.
Він пропонує переїхати до родового будинку, але я не хочу бути покірною робітницею для його родини.
Мене звати Оксана, мені двадцять шість. Ми з чоловіком, Іваном, одружені вже майже два роки. Живемо у Львові, у затишній квартирці, яку я успадкувала від бабусі. Спочатку все було добре: Іван із задоволенням оселився в мене, йому тут подобалось. Але одного дня, як грім серед ясного неба, він кинув: «Пора перебиратись до мого родового дому. Там місця багато, і коли будуть діти буде ідеально.»
Але мені не потрібно це «ідеально» під одним дахом з його галасливою родиною. Я не хочу міняти свій затишок на місце, де панує патріархат і сліпа покора. Там я не буду його дружиною лише безкоштовною робочою силою.
Я добре памятаю свою першу зустріч із його родиною. Великий заміський будинок, щонайменше триста квадратів. Там живуть його батьки, молодший брат, Денис, його дружина, Маряна, та їхні троє дітей. Повний комплект. Щойно я зайшла, мені відразу визначили місце. Жінки на кухні, чоловіки біля телевізора. Я навіть не встигла розпакувати валізу, як його мати сунула мені ніж і наказала: «Наріжеш салат.» Ніякого «будь ласка», ніякого «коли зможеш». Просто наказ.
Під час вечері я спостерігала, як Маряна метушиться, не сміючи суперечити свекрусі. На кожне зауваження винуватий посміх і кивок. Мене це заморозило. Я відразу зрозуміла: це не для мене. Ні за що. Я не покірна Маряна, і не збираюсь згинатись.
Коли ми збирались їхати, його мати скрикнула:
Хто ж митиме посуд?
Я подивилась їй прямо в очі й відповіла:
Гості прибирають за собою самі. Ми гості, а не прислуга.
Тут усе й почалось. Мене назвали невдячною, зухвалою, зіпсованою міщанкою. Я слухала, спокійно, усвідомлюючи: тут мені ніколи не буде місця.
Іван того дня мене підтримав. Ми пішли. Шість місяців було тихо. Він навідувався до родини без мене, і мене це влаштовувало. Але тепер він знову почав про переїзд. Спочатку натяки, потім все наполегливіше.
Там родина, там наші корені, твердить він. Мама допоможе з дітьми, ти зможеш відпочити. А твою квартиру здамо, буде додатковий дохід.
А моя робота? відповідаю я. Я не збираюсь кидати все, щоб поховатись за сорок кілометрів від Львова. Що я там робитиму?
Тобі не треба працювати, махає він рукою. Народиш дитину, доглядатимеш за домом, як усі. Жінка має бути вдома.
Остання крапля. Я освічена жінка, з карєрою, з амбіціями. Я редакторка, люблю свою справу, усе збудувала сама. А мені кажуть, що моє місце біля плити й пелюшок? У будинку, де на мене кричатимуть за немиту каструлю й навчатимуть, як варити борщ чи «правильно» народжувати?
Я знаю, що Іван продукт свого оточення. Там сини продовжують рід, а дружини чужі, які повинні мовчати й дякувати за прихисток. Але я не з тих, хто ковтає образу. Я стерпіла, коли його мати принижувала мене. Стиснула зуби, коли Денис насмішкувато додавав: «А Маряна ніколи не нарікає!» Але тепер годі.
Я сказала йому чітко:
Або живемо окремо, з повагою, або повертайся до свого родового гнізда без мене.
Він образився. Звинуватив мене в тому, що я руйную сімю. Сказав, що син не живе «на чужій території». Але мені байдуже. Моя квартира не чужа. І мій голос має значення.
Я не хочу розлучатись. Але жити з його кланом? Ніколи. Якщо він не відмовиться від ідеї поселити мене поруч із матірю я перша складу валізу. Бо краще бути самій, ніж завжди йти після його родини.
