На розі вулиці Шевченка у Львові стояв манекен у вітрині невеличкого крамничного магазину. Завжди одягнений однаково: біла сорочка, сірі штани та крихітна вишиванка, яку ніхто ніколи не поправляв. Він був забутим манекеном. Простояв там понад десять років. Такий нерухомий, такий звичний, що багато хто вже й не помічав його. Але місцеві продавці до нього звикли. Кожного ранку, відчиняючи свої заклади, вони казали йому: “Доброго ранку, пане Іване!” — бо так його тут прозвали. Це був жарт, традиція, маленький ритуал перед початком робочого дня. Пекар, хазяїн книгарні, жінка з квіткового кіоску — усі вітали манекена. А він, звісно, ніколи не відповідав. Але одного разу — відповів.
Це був понеділок. Вітрина запотіла від ранкової вологості. Коли люди, як завжди, сказали йому: “Доброго ранку, пане Іване!” — манекен усміхнувся. Повільно повернув голову і прошепотів: “Доброго ранку, добрі люди”. Усі завмерли. Це був не манекен. Це був живий чоловік. Його справжнє ім’я було Іван Пилипович. Йому було 74. Він уже кілька місяців працював нічним охоронцем у цьому магазині. Втративши власний дім, а родина жила далеко, йому було нікуди йти. Тож вночі він спав у складі, а вранці, коли магазин відчинявся, ставав у вітрину, прикидаючись манекеном.
Робив він це не через жарт. “Мені подобається дивитися на людей, бачити, як вони починають свій день, — казав він. — А тут, за цим склом, я відчуваю, що мене хоч хтось бачить”.
Ця історія розлетілася, коли дівчина зняла його на відео і виклала в мережу. Вона швидко стала відомою. Люди писали: “Іноді нам здається, що ніхто нас не помічає… але завжди є той, хто дивиться з-за скла”.
Тепер Іван Пилипович більше не прикидається манекеном. Йому знайшли роботу у магазині — він зустрічає відвідувачів. Сидить біля вітрини на стільчику, посміхається перехожим, і кожного ранку відповідає тим, хто каже йому: “Доброго ранку, пане Іване!” Він жартівливо відповідає фразою, яка тепер назавжди лишилася у цьому місці: “Доброго ранку вам… і дякую, що бачите мене”.
