Я йду, Андрію… Скажу чесно — я закохалась. Поруч із ним я знову відчуваю себе жінкою: Як чоловік знайшов щастя після зради дружини
Андрій їхав старою розбитою дорогою, що вилася між селами, де кожне дерево пам’ятало його дитинство. Він не був тут майже десять років. З тих пір, як не стало батьків, він жодного разу не навідав рідне гніздо. Все не знаходилось часу — бізнес, справи, контракти, зустрічі. Він будував, заробляв, піднімався вгору кар’єрними сходинами. Але зараз він був справді вільний. Вперше за багато років. І це почуття — наче ковток свіжого повітря після бурі.
Автомобіль підстрибував на вибоїнах, колеса ковзали по глиняній узбіччі, вкритій польовими травами. На мить дорогу перебіг заєць, зникнувши у високій кропиві. Андрій зупинився, вийшов із машини, вдихнув вологе вечірнє повітря і подивився на вогняно-червоний захід сонця. Здавалося, сама природа зупинилася, щоб дати йому час усвідомити: він починає новий етап життя.
За плечима — тридцять років шлюбу з Олею. Вона була молодшою за нього на дванадцять років — яскрава, ефектна, чарівна. Він любив її всім серцем, пестив, будував будинок, забезпечував подорожі, вів бізнес заради неї та дітей. Але коли діти виросли, а він проводив все більше часу на нарадах і будмайданчиках, Оля відчула, що губить себе. А потім — просто перестала повертатися додому вчасно.
Спочатку Андрій не вірив чуткам. Друзі обережно натякали, але він відмахувався. Поки одного дня Оля не сказала прямо:
— Я йду, Андрію… Я закохалася. Він молодший, вільний, і поруч із ним я знову відчуваю себе живою. Вибач, але я більше не хочу так жити.
Вона не просила ні вибачень, ні пояснень. І Андрій не стримував. Він просто залишив їй квартиру, не став ділити майно, не пішов до суду. Хотів зберегти гідність, не топчучи минуле.
Він залишився на чолі великої будівельної компанії, але переїхав із столиці в село, до того самого будинку, який колись збудував для батьків. Там, де все було справжнє. Будинок стояв біля гаю, оточений соснами, і пахнув деревом та хлібом. Тут не було ні пафосу, ні фальші. Лише земля, небо та спогади.
Спочатку було самотньо. Колишні колеги дзвонили все рідше, столиця видалялася, наче чужа планета. Але потім почалося справжнє повернення до себе. Ранкові прогулянки житнім полем, рибалка на закинутому ставку, гриби в осінньому лісі, вогонь у грубці — усе це лікувало душу. Оля стала чимось на кшталт далекого сну, який більше не турбує.
А потім, на сільському цвинтарі, де він прийшов провідати рідні могили, він побачив пса. Худого, сумного, з погаслими очима.
— Це Барс, — пояснив сусід. — Він жив у Ганни, вона пішла. З тих пір він не йде від її могили. Чекає, все чекає…
Андрій присіпортуАндрій погладив Барса по потиличнику, і вони пішли додому разом — тепер подвоєну тишу будинку скрашував цей вірний друг.
