Він не такий, як ви думали…
— Мама з татом приїдуть у вихідні, — промовила Соломія, ніби між іншим. — Вони дуже хочуть познайомитись із тобою.
Богдан, який саме намазував вишневий джем на грінку, завмер. Повільно поклав ножа.
— Чудово, — відповів він, вимушено посміхаючись. — Я… теж радий. Дуже.
Але Соломія знала його надто добре. Відразу помітила, як напружилися його плечі, як він ухиляється від її погляду.
— Бодю, усе буде добре. Вони обов’язково тебе приймуть, — м’яко сказала вона, беручи його за руку.
Він усміхнувся, але в очах були тривога й нерішучість.
— Соломійко, твої батьки — інтелігентні, виховані люди… А я, ну, подивись на мене: борода, тату, кільце у вухах. Для них я — як жахливий сон.
— Для мене ти — найдобріша людина на світі, — тихо відповіла вона. — І вони це побачать. Побачиш.
Наступний тиждень пролетів у клопотах. Соломія прибирала, перебирала улюблені рецепти батьків, вирівнювала кожну складку на скатертині. Богдан мовчки допомагав: вішав нові штори, купував свіжі квіти, але кожного вечора виходив на балкон і курив, занурений у свої думки.
І ось настав той день. Соломія нервово поправляла серветки, переставляла тарілки. Богдан, одягнений у білу сорочку із закатаними рукавами, старався пригладити непокірні пасма волосся перед дзеркалом.
Задзвонив домофон.
— Я відчиню, — видихнув він і вийшов у коридор.
На порозі стояли її батьки — Наталія Олексіївна та Андрій Іванович. Мати дивилася на Богдана так, ніби перед нею з’явився привид. Батько нахмурився, переводячи погляд із тату на сережку у вухах.
— Добрий вечір, — спокійно сказав Богдан, простягаючи руку. — Я Богдан. Дуже приємно познайомитись.
Батько після паузи стиснув його руку, стримано кивнувши. Наталія Олексіївна, відчувши напругу, перша взяла себе в руки:
— Ну що ж, заходьте. Соломійка нас чекає?
Соломія вийшла з кухні, сяючи напруженою усмішкою. Міцно обняла батьків, потім взяла Богдана за руку і повела далі.
Вечеря йшла під тяжким мовчанням. Мати розглядала Богдана, ніби намагалася розгадати загадку. Батько ставив короткі, чіткі запитання. Ким працює? Як довго разом? Де живуть його рідні?
Коли Богдан згадав, що він ветлікар, матір здивовано підняла брову:
— Ветлікар? Неочікувано. По вам і не скажеш…
Він лише кивнув:
— Так, я часто це чую. Але тату — це не діагноз.
Коротку паузу перервав батько:
— А чому саме тварини?
Богдан глибоко вдихнув:
— В дитинстві я підібрав пса, якого збила машина. Він був при смерті. Ми з мамою відвезли його до клініки. Тоді я вперше побачив, як лікар б’ється за життя пацієнта, який не може нічого сказати… Саме тоді зрозумів — хочу робити те саме.
Андрій Іванович раптом пом’якшав. Почав розпитувати про випадки з практики, навіть розповів, як одного разу витягував кота з каналізації.
До кінця вечора атмосфера зігрілася. Богдан розповідав, як тварини відчувають доброту, як годинами виходив малят, від яких інші давно відмовилися.
Коли батьки збиралися йти, Наталія Олексіївна раптом підійшла і обняла його.
— Дякую вам за щирість, — прошепотіла вона. — Я була… неправа.
Андрій Іванович міцніше стиснув йому руку:
— Бережи мою дівчинку. Вона в нас така одна.
Коли двері зачинилися, Богдан із полегшенням видихнув:
— Я думав, твоя мама зараз почне читати молитви й кропити святою водою.
Соломія засміялася і притулилася до нього:
— А я знала, що вони тебе полюблять. Бо ти — найкращий.
Вони стояли в тиші, обіймаючись, а на підвіконні солодко спав рудий кошеня — той самий, якого колись врятував Богдан.
— І все ж… як дивно влаштоване життя, — прошепотів він. — Якби не ти, не цей малий, ми б, можливо, навіть не розмовляли б…
— А тепер у нас є ціла історія для майбутніх дітей, — посміхнулася Соломія.
— І батьки, які мене не вигнали, — додав він.
І обидва засміялися — легко, щиро, усвідомлюючи, що справжнє щастя — це коли тебе приймають таким, який ти є.
