Село Яворівка, загублене серед безкраїх полів та ялинових гаїв на Тернопільщині, дихало тишею. Вечірній вітер шепотів у листі, а ліхтарі тьмяно освітлювали вузенькі вулички. Оксана, стискаючи в руках сумочку, підходила до кав’ярні, де мав відбуватися її день народження. Але замість святкових голосів вона почула зрадницький шепіт, від якого серце стиснулося в комок.
— Забий на цей ювілей, — ледачим тоном тягнув Олег, нахиляючись до вуха Тетяни, найкращої подруги Оксани. — Підем до мене. Оксана все одно не повернеться до ночі. — Його голос був сповнений самовдоволення.
— Та ну, звичайно, — з легким глузом відповіла Тетяна. — А коли вона повернеться? Мені що, у вікно вистрибувати?
— Навіщо у вікно? — Олег обійняв її за талію, його тон випромінював впевненість. — Якщо скажеш «так», я Оксану вижену. Їй немає місця в моєму житті.
Оксана завмерла, ніби під ударом грому. Вона знала Тетяну — та ніколи не соромилася легких інтрижок. Але Олег… Три роки вони були разом. Три роки вона чекала, коли він надіне їй кільце на палець. Вони жили в його новій квартирі, купленій у кредит. Ремонт, рахунки, борги — все легло на її плечі. Оксана вважала це тимчасовим, вірила, що ЗАГС — лише формальність. Але тепер пелена впала з очей. Вона була для нього лише зручною подружкою, містком через фінансову прірву. Сім’ї у них не буде. Ніколи.
Пів року тому померла її мати. Тоді Олег вразив її холодністю. Не поїхав на похорон, не допоміг з організацією, лише кинув байдуже:
— Продай там щось. Знаєш, у мене кредит, ремонт. Може, рідня позичить. А як продаси дім, розрахуєшся.
«Розрахуєшся» — це слово боліло, як ніж. Але Оксана тоді виправдала його: втомився, обмовився. Їй подобалася його мовчазна похмурість. «Чоловік, який тримає все в собі, не зрадить», — хвалилася вона подругам. Тетяна сміялася разом із ними, приховуючи свої плани. Тепер правда виплила назовні, і Оксана, задихаючись від болю, почала відчайдушно махати проїжджаючим таксі. Машина зупинилася, вона юркнула всередину, грюкнувши дверима.
— Швидше, швидше! — крикнула вона водієві, ніби тікала від погоні.
Не встигла машина рушити, як телефон засвітився дзвінком Олега.
— Ти де? Я тут один, як дурень, всі про тебе питають! Що трапилося? — його голос був сповнений брехні.
Оксана вимкнула телефон і в люті шпурнула його у вікно. Сльози полилися рікою, вона плакала, як дитина, в якої відняли все. Машина мчала, а Оксана, тонучи у розпачі, раптом зрозуміла, що не сказала адресу.
— Куди ми їдемо? — запитала вона, голос тремтів.
— Додому, — спокійно відповів водій.
Оксана озирнулася: машина неслася темною ґрунтовою дорогою, далеко від міста.
— Додому? Куди? — її серце закалатало від страху.
— Тобі адресу назвати? — у голосі водія прозвучав глуз, грубий і загрозливий.
— Зупиніться! Негайно! — закричала Оксана, паніка охопила її.
— Прямо у полі? — водій зареготав. — Що ти тут робитимеш?
— Я в поліцію подзвоню! — випалила вона, але тут же згадала, що телефона більше немає. Вона розповіла цьому незнайомцеві все: про зраду, про свій біль. Він знав, що її ніхто не шукатиме. Кине в лісі — і кінець.
Оксана потягнулася до дверей, намагаючись відчинити їх на ходу, але в темряві пальці не знаходили ручки. Розпач накрив її з головою. «Хай буде, як буде», — подумала вона. «Уб’є мене — і не буде більше болю». Сльози текли тихо, покірно.
Машина різко загальмувала. Водій мовчки відчинив їй двері.
— Виходь.
— Не піду! — Оксана раптом відчула палке бажання жити. Вона не здасться без бою.
— Не дурій, Оксано, — голос водія став м’якшим. — Приїхали.
Вона підняла очі й завмерла. Перед нею стояв Максим, її однокласник. Той самий, що поїхав після школи, зробив кар’єру десь у великому місті.
— Максиме? — прошепотіла вона, не вірячи.
— А ти кого чекала? — він усміхнувся знайомою, теплою посмішко— Я знав, що ти повернешся саме сьогодні, — сказав Максим, дивлячись їй у вічі.
