**«Не кидайте батька»: історія одного тата, який залишився ні з чим і все ж сподівався на прощення**
Олег зайшов до матері без попередження.
— Сину, вітаю! Чому не подзвонив заздалегідь? — здивувалася Наталія, ледзь побачивши сина на порозі.
— Та я неподалік був, вирішив зайти, провідати, — знизав плечима Олег.
— Заходь, чаєм пригощу, — запросила його мати.
Він пройшов у кухню, сів за стіл. Щось у його погляді було неспокійним, тривожним.
— Олеженько, у тебе щось трапилося? — із занепокоєнням запитала Наталія.
— Мамо, мені батько повідомлення надіслав… — тихо промовив він і простягнув їй телефон.
Жінка глянула на екран, прочитала — і кров у жилах застигла.
«Сину, треба серйозно поговорити. Приходь до мене в суботу. Захопи братів. Справа щодо спадщини. Твій батько.»
Кілька років тому Наталія прийшла на роботу в сльозах. Колеги не одразу зрозуміли, що сталося, але вона, витерши очі, проговорила:
— Мій чоловік проміняв нас із синами на молодшу.
— Та ви ж стільки років разом! Хто б міг подумати…
— І я не могла. Він сказав, що давно перестав бачити в мені жінку. Я для нього — просто сусідка, мати його дітей. Не дружина. Не кохання. Він попросив розлучення.
— Може, ти надто його опікала? Мужчини це не люблять…
— Та я й не опікала! У мене й часу на нього не було — діти, робота, все на мені. Він був дорослим чоловіком. Просто… у нього така вдача. Усе життя тягнуло наліво. Поки грошей не було — повертався. А як знайшов гарну роботу, раптом згадав, що йому бракує пригод.
Після розлучення він пішов до молодої колеги. Там був і роман, і нове життя, і гроші. А потім… як у дешевій мелодрамі. Робота пішла під укіс, грошей стало менше, і його «коханка» швидко знайшла йому заміну.
— Ми викинули твої речі за паркан, — оголосив їй новий парубок Катерини. — Встигнеш — забереш.
Сергій, зневірений, принижений, повернувся у стареньку хатку своєї матері. Там і залишився. Ні сім’ї, ні майна — все, що лишилося, був гіркий присмак. Він спробував влаштувати особисте життя знову, але жінки, яких він знайомив, не влаштовували його матір. Вона стала сварливою, ревнивою, і жодну не приймала. Так і лишився сам.
А його сини росли, попри все. Старший, Олег — серйозний і відповідальний. Працював на будівництві, одружився, став батьком. Середній, Дмитро — веселий і добрий, вступив до медичного, одружився з одногрупницею. Молодший, Ярослав — неодружений, але життєрадісний. Казав прямо: «Мені й самому добре».
І ось тепер батько нагадав про себе. Він кликав. Брати, неохоче, пішли. Те, що вони побачили в хаті, приголомшило їх: бруд, сирість, батько — блідий, згорблений, як з нього зійшли роки та гідність.
— Заходьте. Сідайте, — прохрипів він. — В ногах правди нема, у мене — тим більше. Мати ваша померла. Я сам. Зрозумів, що нікому не потрібен. А ви — мої діти. Спадкоємці. Хата моя. Не кидайте мене, і після смерті все ваше. На рівні частки. Або як домовитеся…
Брати переглянулися. Сказати, що вони були зворушені — значить нічого не сказати. Жаліючи батька, вони пообіцяли подумати. А ввечері зібрались у матері, розповіли їй усе — і тоді почалося.
— Ви ж мені поступитеся своїми частками? — першим заговорив Олег. — У мене сім’я, діти, мені потрібніше.
— Почекай, — нахмурився Дмитро. — У нас із дружиною теж плани на дитину. Оренда нас душить. Я хотів би продати свою частину і внести перший внесок за іпотеку.
— А я що? Якщо мене нема сім’ї — то й частка мені не належить? — обурився Ярослав. — Моя частина — моя. Хочу — продам, хочу — прогуляю. Це моє право!
Голоси ставали дедалі голоснішими. Наталія, яка сиділа поруч, не могла повірити, як колись дружні сини стали ворогами через обіцяну хату.
— Тихо! — вигукнула вона. — Що ви робите?! Жодної хати ще нема! А ви вже сваритеся!
— Мам, вибач… — першим здаБрати змовкли, і тоді Олег тихо сказав: «Давайте просто доглядатимемо за батьком разом, а там — як доля покаже».
