Слухай, отже, таке сталося. Катруся не одразу второпала, хто там крадеться вздовж дороги. Вона припаркувала машину й кинулася до створіння, яке відчайдушно потребувало допомоги…
Підійшовши ближче, Катерина мало не розплакалася від жалю. Перед нею, хитаючись, стояв виснажений кіт. Катруся навіть не змогла зрозуміти, якого він кольору, бо тварина була вся перемащена брудом.
Але найстрашніше — нещасний не міг нормально бачити й дихати. На голову йому була надіта обрізана пластикова пляшка.
— Хто ж тебе так? — жахнулася вона, обережно підіймаючи бідолаху.
Здавалося, той був невагомим. Кіт з останніх сил спробував смикнутися, але не зміг, і безжиттєво повис у неї в руках.
— Тимку, ти на роботі? Мені терміново потрібна твоя допомога. Чекай! — крикнула вона в трубку й помчала до ветеринарної клініки, де працював її друг.
Наступні дві години Тимко та його колеги боролися за життя тварини. Катерина тихо сиділа в коридорі, прислухаючись.
— Ну, що можу сказати… Котові пощастило, що він зустрів тебе. Ще трохи, і ми б нічим не змогли йому допомогти. Сьогодні нехай залишиться тут. Я чергую і догляну за твоїм підопічним, — усміхнувся хлопець.
— Тимку, дякую. Якби не ти, я навіть не знаю… — почала Катруся й розплакалася, втулившись у плече ветеринарного лікаря.
Тиміш погладив дівчину по голові:
— Все буде добре, Катрусю, ну ти ж пам’ятаєш, як у дитинстві? — підморгнув він своїй найкращій подрузі.
Катруся усміхнулася крізь сльози. Вони були знайомі багато років. Тимко стільки разів виручав її. З дитинства Катерина знала — якщо Тимко поруч, значить, усе буде добре.
— Біжи додому. А то мати знову розсердиться, — занепокоївся хлопець.
Катруся кивнула і швидким кроком попрямувала до виходу. Тиміш із ніжністю дивився їй услід…
*****
Тимко тривожився недаремно. Він був сусідом Катрусі й знав її сім’ю. Батьки дівчини давно зловживали алкоголем.
Минулого року голова сім’ї покинув цей світ. Мати Катрусі була безутішною. Вона все більше втрачала людську подобу і зривалася на дочці.
Тимкові завжди було трохи шкода симпатичної дівчинки з рудим волоссям і ластовинням.
Він був на три роки старший за Катерину і одразу взяв над нею опіку. Захищав від хуліганів і дівчат, які її дражнили. Допомогу Тимка Катруся приймала з вдячністю.
На відміну від своїх батьків, вона прагнула до хорошого життя. Катерина закінчила школу зі срібною медаллю. І розуміла, що їй доведеться докласти максимум зусиль, щоб вступити до престижного вищого навчального закладу.
Тепер Катруся була студенткою третього курсу факультету іноземних мов.
Тимко дуже пишався подругою. Він сам не так давно закінчив Ветеринарну Академію, обожнював свою роботу, але вважав, що опанувати іноземні мови набагато складніше.
Катруся встигала не лише вчитися, а й підробляти кур’єром на старенькому автомобілі, який дістався їй від батька.
— Я вдома! — крикнула Катруся з передпокою.
У відповідь почулося розмірене хропіння. По квартирі розливався стійкий запах алкоголю. Мати спала, звісивши ногу з дивана. На підлозі валялися порожні пляшки.
Дівчина важко зітхнула, прибрала сміття і пішла до своєї кімнати — готуватися до пар.
З голови Катрусі не виходив образ замученої тварини. Як він там? Вона взяла телефон і написала Тимкові…
Нещасний кіт спав, тривожно здригаючись. Йому здавалося, що мучителі ще поруч. Він тихо постогнував від болю і знову провалювався в темряву.
— Ти викарабкаєшся, бійцю! Заради Катрусі. Вона тебе дуже чекає і бажає здоров’я, — шепотів Тимко, сидячи поруч.
На ранок кіт розплющив очі і, побачивши біля себе людину, спробував утекти. Але не зміг. Він у жаху дивився на Тимка. В його погляді застигла біль.
— Тихіше, малюк, я не скривджу, — говорив Тиміш.
Але кіт знав, що в цьому світі нікому не можна довіряти. Він хотів зашипіти, але з горла вирвався хрип.
— Все добре, красунчику, — обережно оглядав кота хлопець.
Цілий тиждень нещасний провів у клініці. Катруся щодня приходила до улюбленця, який спочатку лякався людей. Але потім обрав для себе Катрусю з Тимком і почав з обережністю підпускати їх до себе.
— Все-таки вирішила додому забрати? — питав Тимко дівчину.
Він переживав, як поставиться мати Катерини до нового члена сім’ї. Катруся впевнено кивала, притискаючи кота до себе…
На подив, жінка спокійно сприйняла домашнього улюбленця. Лише хрипко поцікавилася:
— Я сподіваюся, не мені його годувати доведеться?
Катруся усміхнулася. Тамара Іванівна всю свою пенсію спускала на спиртне. Кіт і дочка не входили в її плани.
— Мам, я сама буду його годувати, — зітхнула дівчина.
— Відповідь дорослої людини. Хвалю, — задоволено сказала мати.
І, ніби отямившись, спитала:
— А як назвала?
Катруся подивилася на сірувато-рудого кота і відповіла:
— Рисик.
— І справді, на рись чимось схожий, — засміялася Тамара Іванівна.
Так вони й стали жити з котом разом. Катрусі стало радісніше повертатися додому, адже тепер вона знала, що її там чекають…
Рисик не довіряв Тамарі Іванівні. Жінка лякала його хрипким голосом і різкими рухами. А запах спиртного нервував кота.
Тому він намагався не потрапляти на очі господині, коли Катрусі не було вдома.
— Дикий якийсь він, не ласкавий, — бурчала мати незадоволено.
Катруся знизувала плечима і намагалася не вступати в суперечки.
Коли в гості приходив Тимко, Рисик обережно виходив до нього. Потім терся об ноги. Він добре пам’ятав хлопця і був вдячний йому за порятунок.
Тимко розповів Катрусі, що Рисику близько чотирьох років. Але кіт пережив багато. У нього були відсутні деякі зуби, були проблеми з однією лапкою і серцем.
— Надмірне навантаження, таке, як, наприклад, політ на літаку, небезпечне для його здоров’я, — говорив Тиміш.
— Ех, а ми тільки за кордон відпочивати з Рисиком зібралися, — сміялася дівчина, чудово розуміючи, що ніякі перельоти їм не світять…
Так минуло два роки.
Катруся закінчувала університет і мріяла про кар’єру перекладача. Одного разу вона доставляла в офіс великої компанії пакет документів.
Секретарка прийняла в неї посилку. Катруся вже збиралася йти, коли з кабінету вийшов розгублений чоловік:
— Ума не прикладу, що ж робити? Переговори через годину, і жодного тямущого перекладача! — зітхнув він.
Катерина задивилася на красивого чоловіка. Він теж звернув на неї увагу.
— А ви, випадково, не перекладач? — спитав він.
Секретарка вже відкрила рота, але Катруся її випередила:
— Так, я перекладач. Володію англійською та китайською мовами, — бадьоро відповіла вона.
Бічним зором вона помітила, як очі секретарки округлилися, наче блюдця. Але вирішила ризикнути…
Так Катерина Сергіївна незабаром закінчила університет і була прийнята на роботу особистим помічником Михайла Валерійовича.
Михайло виявився чарівним чоловіком тридцяти п’яти років. Через пару місяців їхні стосунки стали не лише діловими. Катерині подобалася увага Мишка. Він гарно залицявся, дарував незвичні подарунки.
— Щось тебе не впізнати, подруго. Як влаштувалася на роботу, зовсім іншою стала, — говорив Тимко Катрусі.
Дівчина загадково усміхалася. Вона не хотіла ні з ким ділитися своїм щастям…
— Сказав би ти їй. Скільки можна сохнути за цією Катрусею? — твердив Тимкові його найкращий друг Микита.
— Мабуть, ти правий. Але боюся, вона не відповість взаємністю. І я зіпсую нашу дружбу, — зізнавався хлопець.
— Це не дружба, а знущання якесь. На тобі вже обличчя нема, — похмуро зітхав Микита.
Тимко розумів, що товариш правий…
У Тимка був День Народження, і Катруся за традицією найперша прийшла вітати друга. Вона постукала в двері. Тимко вже чекав її на порозі.
— Тимку, з Днем Народження! — сказала Катруся, заходячи в квартиру.
— Стільки років, і нічого не змінюється, — усміхнулася, дивлячись на них, мама Тимка.
Катруся, як завжди, спекла другові його улюблений торт. Вони сиділи на кухні та пили чай.
— Ти сьогодні якийсь загадковий, Тимку. Що сталося? — перша почала Катруся.
— Катрусю, ти знаєш, я давно хотів тобі сказати… — почав Тиміш. Але Катруся його перебила:
— Слухай, у мене теж до тебе серйозна розмова.
Хлопець завмер. В його душі ворухнулася надія.
— Давай тоді ти спочатку, — запропонував він.
Катруся усміхнулася:
— Я влаштувалася на роботу. Ну це ти знаєш. А ще… закохалася! — випалила вона і подивилася Тимкові прямо в очі.
Той навіть знітився на хвилину:
— Ну нарешті, Катрусенько. Я так радий, адже я теж тебе… — не встиг договорити Тимко, бо дівчина знову перебила:
— І от, розумієш, він такий турботливий… Правда, старший за мене. Але це зовсім не важливо, правда?
Тимко замислився. Різниця між ними була лише три роки і зовсім не бентежила його. Хлопець кивнув і продовжив слухати, затамувавши подих.
— Розумієш, це мій шанс на щасливе життя. Михайло через два місяці летить до Лондона і кличе мене з собою.
Але я не можу взяти Рисика. Ти сам казав, що в нього хворе серце. А в Мишка алергія на тварин, — сказала вона.
Тимко остовпів. Хлопцеві здалося, що по ньому проїхав асфальтовий каток:
— Почекай, який Мишко? До чого тут алергія і Рисик? — тихо запитав він.
— Тимку, ти взагалі мене чуєш? Мишко – мій начальник і наречений. Ми їдемо до Лондона. Я давно мріяла жити і працювати за кордоном. Це такий досвід!
Але ми не можемо взяти Рисика. Я не знаю, що робити. Залишити його з мамою – не варіант, і віддати комусь теж… Бо Рися не йде до людей, сам знаєш, — зітхнула Катруся.
Тимко сидів мовчки.
“Який же я дурень!” — промайнуло в нього в голові. Хлопець постарався взяти себе в руки і безжурно усміхнувся:
— Ну, Катрусю. Оце новини! Ти не переживай, подруго. Все буде добре, обіцяю! Я можу взяти Рисика. Він мене знає. Головне, щоб ти була щаслива, — сказав він радісно.
Катруся дивилася в очі Тимка. Вони чомусь стали сумними і згасли, хоча хвилину тому світилися від щастя.
— А що ти мені хотів сказати? — запитала вона невпевнено.
— Та, це дрібниця. На роботі невеликі перестановки, — махнув рукою Тимко…
Два місяці Катруся готувалася до поїздки.
Дивно, але чим ближче був день переїзду, тим важче в неї ставало на серці:
“Мабуть, я боюся залишати маму одну…” — думала Катруся. Але в душі розуміла, що це не головна причина її смутку.
Перед очима постійно стояв сумний погляд Тимка. Як вона буде без нього? Адже вони стільки років були найкращими друзями.
Останнім часом Катрусі навіть стало здаватися, що їхня дружба вже переросла в щось більше…
“Так, годі! Я скоро буду жити з Мишком у Лондоні. А думаю чомусь про Тимка” — постаралася відігнати від себе тривожні думки Катруся.
На руки до неї обережно вибрався Рисик. Він відчував, що з господинею щось відбувається. Тому намагався заспокоїти її, ласкаво муркочучи.
— Рисику, малюк. Як же я буду без тебе? — шепотіла Катруся.
Вона згадувала недавню розмову з Мишком, який чітко дав зрозуміти, що коту в їхньому житті не місце:
— Катрусю, я не можу все життя на пігулках провести через якусь тварину. Хай навіть найулюбленішу, — сказав він.
І ці слова прозвучали, як вирок…
— Ну що, Катрусю, прийшов час прощатися! — бадьоро говорив Тимко. В руках він тримав Рисика.
— Тимку, ти телефонуй, будь ласка, не забувай, — шепотіла крізь сльози дівчина.
— Не розкисай, а то Рися нервує. Вибач, що в аеропорт не поїдемо проводжати, — усміхнувся Тиміш.
Вони стояли на сходовому майданчику. Хлопець запустив Рисика додому і обійняв Катрусю.
“Не відпускай її… Тільки не відпускай!” — стукало в нього в скронях.
— Мені час, — сказала Катруся і поцілувала його в щоку.
— Я не забуду. Ніколи не забуду, — шепнув Тиміш, розтискаючи руки…
Вона стояла біля стійки реєстрації, розуміючи, що прямо зараз вирішується її доля.
— Ну, чого ти така сумна? — підбадьорював Катрусю Мишко.
Вона намагалася усміхатися.
“Я не забуду… Ніколи не забуду…” — стукали в неї в скронях слова Тимка…
Катруся дивилася у вікно на віддалену будівлю аеропорту.
— Повернулися звідкись? — спитав таксист.
— Ні, я просто залишилася, — зі сльозами щастя відповіла Катруся.
— Буває… Думаю, ви прийняли правильне рішення, — філософськи зауважив водій.
Рисик сидів сумний.
— Все буде добре, Рися! — підбадьорював Тиміш.
У двері настирливо постукали. Хлопець відкрив і завмер…
— Тоді, на Дні Народження, ти хотів мені в чомусь зізнатися, але я перебила, — сказала Катруся.
Тиміш усміхнувся:
— Що ти тут робиш? — спитав він.
— Тимку, відповідь, що ти хотів сказати? — повторила Катерина.
Але хлопець мовчав, дивлячись на неї. Потім підійшов ближче і обійняв дівчину.
Вона погладила радісного Рисика, який терся біля її ніг, і прошепотіла:
— Я люблю тебе, і не можу жити без вас із Рисиком…
— Саме це я і хотів тобі сказати, рідна, — відповів Тимко.
