Оксана не одразу зрозуміла, хто там крадеться вздовж дороги. Дівчина припаркувала машину й кинулася до створіння, яке відчайдушно потребувало допомоги…
Підійшовши ближче, Оксана мало не розплакалася від жалю. Перед нею, хитаючись, стояв виснажений кіт. Вона навіть не могла зрозуміти, якого він кольору, бо тварина була вся перемащена багном.
А найстрашніше – нещасний не міг нормально бачити й дихати. На голову йому була надіта обрізана пластикова пляшка.
— Хто ж із тобою так? — жахнулася вона, обережно підіймаючи бідолаху.
Здавалося, той був невагомим. Кіт з останніх сил спробував сіпнутися, але не зміг і безживно повис у неї в руках.
— Артеме, ти на роботі? Мені терміново потрібна твоя допомога. Чекай! — крикнула вона в трубку й помчала до ветеринарної клініки, де працював її друг.
Наступні дві години Тьома та його колеги боролися за життя тварини. Оксана тихо сиділа в коридорі, прислухаючись.
— Ну, що сказати… Коту пощастило, що він зустрів тебе. Ще трохи – і ми б нічим не змогли йому допомогти. Сьогодні хай лишається тут. Я чергую, пригляну за твоїм підопічним, — усміхнувся хлопець.
— Тьома, дякую. Якби не ти, я навіть не знаю… — почала Оксана й розплакалася, вткнувшись у плече ветеринара.
Артем погладив дівчину по голові:
— Усе буде добре, Оксаню, ти ж пам’ятаєш, як у дитинстві? — підморгнув він своїй найкращій подрузі.
Оксана усміхнулася крізь сльози. Вони були знайомі багато років. Артем стільки разів виручав її. З дитинства Оксана знала – якщо Тьома поруч, значить, усе буде добре.
— Біжи додому. А то мати знову розсердиться, — занепокоївся хлопець.
Оксана кивнула й швидким кроком попрямувала до виходу. Артем із ніжністю дивився їй услід…
*****
Тьома хвилювався недаремно. Він був сусідом Оксани й знав її родину. Батьки дівчини давно зловживали алкоголем.
Минулого року голова сім’ї покинув цей світ. Мати Оксани була безутішна. Вона дедалі більше втрачала людську подобу й зривалася на доньці.
Артему завжди було трохи шкода симпатичну дівчинку з рудим волоссям і ластовинням.
Він був на три роки старший за Оксану й одразу взяв над нею шефство. Захищав від хуліганів і дівчат, які її дражнили. Допомогу Тьоми Оксана приймала з вдячністю.
На відміну від своїх батьків, вона прагнула до хорошого життя. Оксана закінчила школу зі срібною медаллю. І розуміла, що їй доведеться докласти максимум зусиль, аби вступити до престижного вишу.
Тепер Оксана була студенткою третього курсу факультету іноземних мов.
Тьома дуже пишався подругою. Він сам нещодавно закінчив Ветеринарну академію, обожнював свою роботу, але вважав, що опанувати іноземні мови набагато складніше.
Оксана встигала не лише вчитися, а й підробляти кур’єром на вживаному автомобілі, який дістався їй від батька.
— Я вдома! — крикнула Оксана з передпокою.
У відповідь їй долинув розмірений храп. По квартирі розливався стійкий запах алкоголю. Мати спала, звісивши ногу з дивана. На підлозі валялися порожні пляшки.
Дівчина важко зітхнула, прибрала сміття й пішла до своєї кімнати – готуватися до пар.
З голови Оксани не виходив образ замученої тварини. Як він там? Вона взяла телефон і написала Тьомі…
Нещасний кіт спав, тривожно сіпаючись. Йому здавалося, що мучителі ще поряд. Він тихо стогнав від болю й знову провалювався в темряву.
— Ти викарабкаєшся, боєць! Заради Оксани. Вона тебе дуже чекає й бажає здоров’я, — шепотів Тьома, сидячи поруч.
На ранок кіт розплющив очі й, побачивши біля себе людину, спробував утекти. Але не зміг. Він із жахом дивився на Тьому. У його погляді застиг біль.
— Тихо, малий, я не скривджу, — говорив Артем.
Але кіт знав, що в цьому світі нікому не можна довіряти. Він хотів зашипіти, але з горла вирвався хрип.
— Усе добре, красунчику, — обережно оглядав кота хлопець.
Увесь тиждень нещасний провів у клініці. Оксана щодня приходила до улюбленця, який спершу шарахався від людей. Але потім обрав собі Оксану з Артемом і став обережно підпускати їх до себе.
— Все-таки вирішила додому забрати? — питав Тьома дівчину.
Він переживав, як поставиться мати Оксани до нового члена сім’ї. Оксана впевнено кивала, притискаючи кота до себе…
На подив, жінка спокійно сприйняла домашнього улюбленця. Лише хрипко поцікавилася:
— Я сподіваюся, не мені його годувати доведеться?
Оксана усміхнулася. Тамара Іванівна всю свою пенсію спускала на спиртне. Кіт і донька не входили в її плани.
— Мам, я сама буду його годувати, — зітхнула дівчина.
— Відповідь дорослої людини. Хвалю, — досить сказала мати.
І, наче отямившись, запитала:
— А як назвала?
Оксана подивилася на сірувато-рудого кота й відповіла:
— Рисик.
— І справді, на рись трохи схожий, — засміялася Тамара Іванівна.
Так вони й стали жити з котом разом. Оксані стало радісніше повертатися додому, адже тепер вона знала, що її там чекають…
Рисик не довіряв Тамарі Іванівні. Жінка лякала його хрипким голосом і різкими рухами. А запах спиртного нервував кота.
Тому він намагався не потрапляти на очі господині, коли Оксани не було вдома.
— Дикий якийсь він, не ласкавий, — бурчала мати невдоволено.
Оксана знизувала плечима й намагалася не встрявати в перепалки.
Коли в гості приходив Артем, Рисик обережно виходив до нього. Потім терся об ноги. Він добре пам’ятав хлопця й був вдячний йому за порятунок.
Тьома розповів Оксані, що Рисику близько чотирьох років. Але кіт пережив багато. У нього були відсутні деякі зуби, проблеми з однією лапкою та серцем.
— Надмірне навантаження, таке як, наприклад, політ на літаку, небезпечне для його здоров’я, — говорив Артем.
— Ех, а ми тільки за кордон відпочивати з Рисиком зібралися, — сміялася дівчина, чудово розуміючи, що жодні перельоти їм не світять…
Так минуло два роки.
Оксана закінчувала університет і мріяла про кар’єру перекладача. Одного разу вона доставляла в офіс великої компанії пакет документів.
Секретарка прийняла в неї посилку. Оксана вже збиралася йти, коли з кабінету вийшов розгублений чоловік:
— Ума не прикладу, що ж робити? Переговори за годину, і жодного тямовитого перекладача! — зітхнув він.
Оксана задивилася на вродливого чоловіка. Він теж звернув на неї увагу.
— А ви, бува, не перекладач? — спитав він.
Секретарка вже відкрила рота, але Оксана її випередила:
— Так, я перекладач. Володію англійською та китайською мовами, — бадьоро відповіла вона.
Боковим зором вона помітила, як очі секретарки округлилися, мов блюдця. Але вирішила ризикнути…
Так Оксана Степанівна невдовзі закінчила університет і була прийнята на роботу особистим помічником Михайла Валерійовича.
Михайло виявився чарівним чоловіком тридцяти п’яти років. За кілька місяців їхні стосунки стали не лише діловими. Оксані подобалось увага Михася. Він гарно залицявся, дарував незвичні подарунки.
— Щось тебе не впізнати, подруго. Як влаштувалася на роботу, зовсім іншою стала, — говорив Артем Оксані.
Дівчина таємниче всміхалася. Вона не хотіла ні з ким ділитися своїм щастям…
— Сказав би ти їй. Скільки можна сохнути за цією Оксаною? — торочив Артему найкращий друг Микита.
— Мабуть, ти правий. Але боюся, вона не відповість взаємністю. І я зіпсую нашу дружбу, — зізнавався хлопець.
— Це не дружба, а знущання якесь. На тобі вже лиця нема, — похмуро зітхав Микита.
Артем розумів, що товариш правий…
У Тьоми був день народження, і Оксана за традицією найперша прийшла привітати друга. Вона постукала в двері. Артем уже чекав її на порозі.
— Тьома, з днем варення! — сказала Оксана, заходячи до квартири.
— Стільки років, і нічого не змінюється, — усміхнулася, дивлячись на них, мама Артема.
Оксана, як завжди, спекла другові його улюблений торт. Вони сиділи на кухні й пили чай.
— Ти сьогодні якийсь загадковий, Тьома. Що сталося? — першою почала Оксана.
— Оксано, ти знаєш, я давно хотів тобі сказати… — почав Артем. Але Оксана його перебила:
— Слухай, у мене теж до тебе серйозна розмова.
Хлопець завмер. У його душі ворухнулася надія.
— А давай тоді ти спершу, — запропонував він.
Оксана усміхнулася:
— Я влаштувалася на роботу. Ну, це ти знаєш. А ще… закохалася! — випалила вона й подивилася Артемові просто в очі.
Той навіть знітився на хвилину:
— Ну нарешті, Оксаню. Я так радий, адже я теж тебе… — не встиг договорити Тьома, бо дівчина знову перебила:
— І ось, розумієш, він такий турботливий… Щоправда, старший за мене. Але це зовсім не важливо, правда?
Артем замислився. Різниця між ними була всього три роки й зовсім не бентежила його. Хлопець кивнув і продовжив слухати, затамувавши подих.
— Розумієш, це мій шанс на щасливе життя. Михайло через два місяці летить до Лондона й кличе мене з собою.
Але я не можу взяти Рисика. Ти сам казав, що в нього хворе серце. А в Михася алергія на тварин, — сказала вона.
Артем ошелешено завмер. Хлопцеві здавалося, що по ньому проїхав асфальтовий каток:
— Стривай, який Михась? До чого тут алергія й Рисик? — тихо спитав він.
— Тьома, ти взагалі мене чуєш? Михась – мій начальник і наречений. Ми їдемо до Лондона. Я давно мріяла жити й працювати за кордоном. Це такий досвід!
Але ми не можемо взяти Рисика. Я не знаю, що робити. Залишити його з мамою – не варіант, і віддати комусь теж… Адже Рися не йде до людей, сам знаєш, — зітхнула Оксана.
Артем сидів мовчки.
«Який же я дурень!» — промайнуло в нього в голові. Хлопець постарався взяти себе в руки й безтурботно усміхнувся:
— Ну, Оксаню. Оце новини! Ти не переживай, подруго. Усе буде добре, обіцяю! Я можу взяти Рисика. Він мене знає. Головне, щоб ти була щаслива, — сказав він радісно.
Оксана дивилася в очі Артема. Вони чомусь стали сумними й згасли, хоча хвилину тому світилися від щастя.
— А що ти хотів мені сказати? — спитала вона невпевнено.
— Та, це дрібниця. На роботі невеликі перестановки, — махнув рукою Тьома…
Два місяці Оксана готувалася до поїздки.
Дивно, але чим ближче був день переїзду, тим важче в неї ставало на серці:
«Мабуть, я боюся залишати маму саму…» — думала Оксана. Але в душі розуміла, що це не головна причина її смутку.
Перед очима постійно стояв сумний погляд Артема. Як вона буде без нього? Адже вони стільки років були найкращими друзями.
Останнім часом Оксані навіть почало здаватися, що їхня дружба вже переросла в щось більше…
«Так, годі! Я скоро буду жити з Михасем у Лондоні. А думаю чомусь про Артема» — постаралася відігнати від себе тривожні думки Оксана.
На руки до неї обережно виліз Рисик. Він відчував, що з господинею щось коїться. Тому намагався заспокоїти її, лагідно муркочучи.
— Рисику, малий. Як же я буду без тебе? — шепотіла Оксана.
Вона згадувала нещодавню розмову з Михасем, який чітко дав зрозуміти, що коту в їхньому житті не місце:
— Оксано, я не можу все життя на таблетках сидіти через якусь тварину. Хай навіть найулюбленішу, — сказав він.
І ці слова прозвучали, як вирок…
— Ну що, Оксаню, настав час прощатися! — бадьоро говорив Тьома. У руках він тримав Рисика.
— Артеме, ти дзвони, будь ласка, не забувай, — шепотіла крізь сльози дівчина.
— Не розкисай, бо Рися нервує. Вибач, що в аеропорт не поїдемо проводжати, — усміхнувся Артем.
Вони стояли на сходовому майданчику. Хлопець запустив Рисика додому й обійняв Оксану.
«Не відпускай її… Тільки не відпускай!» — стукало в нього в скронях.
— Мені пора, — сказала Оксана й поцілувала його в щоку.
— Я не забуду. Ніколи не забуду, — шепнув Артем, розтискаючи руки…
Вона стояла біля стійки реєстрації, розуміючи, що зараз вирішується її доля.
— Ну, чого ти така сумна? — підбадьорював Оксану Михась.
Вона намагалася всміхатися.
«Я не забуду… Ніколи не забуду…» — стукали в неї в скронях слова Артема…
Оксана дивилася у вікно на віддалену будівлю аеропорту.
— Повернулися звідкись? — спитав таксист.
— Ні, я просто залишилася, — зі сльозами щастя відповіла Оксана.
— Буває… Думаю, ви прийняли правильне рішення, — філософсько зауважив водій.
Рисик сидів сумний.
— Усе буде добре, Рися! — підбадьорював Артем.
У двері настійливо постукали. Хлопець відчинив і завмер…
— Тоді, на дні народження, ти хотів мені в чомусь зізнатися, але я перебила, — сказала Оксана.
Артем усміхнувся:
— Що ти тут робиш? — спитав він.
— Артеме, відповідай, що ти хотів сказати? — повторила Оксана.
Але хлопець мовчав, дивлячись на неї. Потім підійшов ближче й обійняв дівчину.
Вона погладила радісного Рисика, який терся біля її ніг, і прошепотіла:
— Я люблю тебе й не можу жити без вас із Рисиком…
— Саме це я й хотів тобі сказати, рідна, — відповів Тьома.
