Катерина не одразу зрозуміла, хто крадеться вздовж дороги. Дівчина припаркувала машину й кинулася до істоти, яка відчайдушно потребувала допомоги…
Підійшовши ближче, Катерина мало не розплакалася від жалю. Перед нею, хитаючись, стояв виснажений кіт. Вона навіть не могла зрозуміти, якого він кольору, адже тварина була вся перемазана багнюкою.
Але найстрашніше – нещасний не міг нормально бачити й дихати. На голову йому була надягнута обрізана пластикова пляшка.
— Хто з тобою так? — жахнулася вона, обережно підіймаючи бідолаху.
Здавалося, той був невагомим. Кіт з останніх сил спробував сіпнутися, але не зміг, і безживно повис у неї в руках.
— Артеме, ти на роботі? Мені терміново потрібна твоя допомога. Чекай! — крикнула вона в трубку й помчала до ветеринарної клініки, де працював її друг.
Наступні дві години Тьома та його колеги боролися за життя тварини. Катерина тихо сиділа в коридорі, прислухаючись.
— Ну, що можу сказати… Коту пощастило, що він зустрів тебе. Ще трохи, і ми б нічим не змогли йому допомогти. Сьогодні хай залишиться тут. Я чергую й придивлюся за твоїм підопічним, — усміхнувся хлопець.
— Тьомо, дякую. Якби не ти, я навіть не знаю… — почала Катерина й розплакалася, уткнувшись у плече ветеринарного лікаря.
Артем погладив дівчину по голові:
— Усе буде добре, Катюхо, ну ти ж пам’ятаєш, як у дитинстві? — підморгнув він своїй найкращій подрузі.
Катерина усміхнулася крізь сльози. Вони були знайомі багато років. Артем стільки разів виручав її. З дитинства Катерина знала – якщо Тьома поруч, значить, усе буде добре.
— Біжи додому. А то мати знову розлютиться, — занепокоївся хлопець.
Катерина кивнула й швидким кроком попрямувала до виходу. Артем із ніжністю дивився їй услід…
*****
Тьома хвилювався недаремно. Він був сусідом Катерини й знав її родину. Батьки дівчини давно зловживали алкоголем.
Торік голова родини покинув цей світ. Мати Катерини була невтішною. Вона все більше втрачала людську подобу й зривалася на дочці.
Артему завжди було трохи шкода симпатичну дівчинку з рудим волоссям і ластовинням.
Він був на три роки старший за Катерину й одразу взяв над нею шефство. Захищав від хуліганів і дівчат, які її дражнили. Допомогу Тьоми Катерина приймала з вдячністю.
На відміну від своїх батьків, вона прагнула до хорошого життя. Катерина закінчила школу зі срібною медаллю. І розуміла, що їй доведеться докласти максимум зусиль, щоб вступити до престижного вишу.
Тепер Катерина була студенткою третього курсу факультету іноземних мов.
Тьома дуже пишався подругою. Він сам нещодавно закінчив Ветеринарну академію, обожнював свою роботу, але вважав, що опанувати іноземні мови набагато складніше.
Катерина встигала не лише вчитися, а й підробляти кур’єром на старенькому автомобілі, який дістався їй від батька.
— Я вдома! — крикнула Катерина з передпокою.
У відповідь їй почувся розмірений хропіт. По квартирі розливався стійкий запах алкоголю. Мати спала, звісивши ногу з дивана. На підлозі валялися порожні пляшки.
Дівчина важко зітхнула, прибрала сміття й пішла до своєї кімнати – готуватися до пар.
З голови Катерини не виходив образ замученої тварини. Як він там? Вона взяла телефон і написала Тьомі…
Нещасний кіт спав, тривожно здригаючись. Йому здавалося, що мучителі ще поруч. Він тихо стогнав від болю й знову провалювався в темряву.
— Ти викарабкаєшся, бійцю! Заради Катьки. Вона тебе дуже чекає й бажає здоров’я, — шепотів Тьома, сидячи поруч.
На ранок кіт розплющив очі й, побачивши біля себе людину, спробував утекти. Але не зміг. Він із жахом дивився на Тьому. У його погляді застиг біль.
— Тихо, малюку, я не скривджу, — говорив Артем.
Але кіт знав, що в цьому світі нікому не можна довіряти. Він хотів зашипіти, але з горла вирвався хрип.
— Усе добре, красеню, — обережно оглядав кота хлопець.
Увесь тиждень нещасний провів у клініці. Катерина щодня приходила до улюбленця, який спочатку шарахався від людей. Але потім обрав для себе Катерину з Артемом, і став з обережністю підпускати їх до себе.
— Усе-таки вирішила додому забрати? — питав Тьома дівчину.
Він переживав, як поставиться мати Катерини до нового члена сім’ї. Катька впевнено кивала, притискаючи кота до себе…
На подив, жінка спокійно сприйняла домашнього улюбленця. Лише хрипко поцікавилася:
— Я сподіваюся, не мені його годувати доведеться?
Катерина всміхнулася. Тамара Іванівна всю свою пенсію спускала на спиртне. Кіт і дочка не входили в її плани.
— Мам, я сама буду його годувати, — зітхнула дівчина.
— Відповідь дорослої людини. Хвалю, — задоволено сказала мати.
І, ніби прокинувшись, запитала:
— А як назвала?
Катька подивилася на сірувато-рудого кота й відповіла:
— Рисик.
— І справді, на рись чимось схожий, — засміялася Тамара Іванівна.
Так вони й стали жити з котом разом. Катерині стало радісніше повертатися додому, адже тепер вона знала, що її там чекають…
Рисик не довіряв Тамарі Іванівні. Жінка лякала його хрипким голосом і різкими рухами. А запах спиртного нервував кота.
Тому він намагався не попадатися на очі господині, коли Катерини не було вдома.
— Дикий якийсь він, не ласкавий, — бурчала мати незадоволено.
Катерина знизувала плечима й намагалася не вступати в перепалки.
Коли в гості приходив Артем, Рисик обережно виходив до нього. Потім терся об ноги. Він добре пам’ятав хлопця й був вдячний йому за порятунок.
Тьома розповів Катерині, що Рисику близько чотирьох років. Але кіт пережив багато. У нього були відсутні деякі зуби, проблеми з однією лапкою й серцем.
— Надмірне навантаження, таке, як, наприклад, політ на літаку, небезпечне для його здоров’я, — говорив Артем.
— Ех, а ми тільки за кордон відпочивати з Рисиком зібралися, — сміялася дівчина, чудово розуміючи, що ніякі перельоти їм не світять…
Так минуло два роки.
Катерина закінчувала університет і мріяла про кар’єру перекладача. Одного разу вона доставляла в офіс великої компанії пакет документів.
Секретарка прийняла в неї посилку. Катерина вже збиралася йти, коли з кабінету вийшов розгублений чоловік:
— Ума не прикладу, що ж робити? Переговори за годину, і жодного тлумачного перекладача! — зітхнув він.
Катерина задивилася на гарного чоловіка. Він також звернув на неї увагу.
— А ви, випадково, не перекладач? — запитав він.
Секретарка вже відкрила рота, але Катерина її випередила:
— Так, я перекладач. Володію англійською та китайською мовами, — бадьоро відповіла вона.
Боковим зором вона помітила, як очі секретарки округлилися, мов блюдця. Але вирішила ризикнути…
Так Катерина Сергіївна незабаром закінчила університет і була прийнята на роботу особистим помічником Михайла Валерійовича.
Михайло виявився привабливим чоловіком тридцяти п’яти років. За кілька місяців їхні стосунки стали не лише діловими. Катерині подобалася увага Миші. Він гарно залицявся, дарував незвичні подарунки.
— Щось тебе не впізнати, подруго. Як влаштувалася на роботу, зовсім іншою стала, — говорив Артем Катерині.
Дівчина загадково усміхалася. Вона не хотіла ні з ким ділитися своїм щастям…
— Сказав би ти їй. Скільки можна сохнути по цій Катьці? — твердив Артему найкращий друг Микита.
— Напевно, ти маєш рацію. Але боюся, вона не відповість взаємністю. І я зіпсую нашу дружбу, — зізнавався хлопець.
— Це не дружба, а знущання якесь. На тобі вже обличчя немає, — похмуро зітхав Микита.
Артем розумів, що товариш має рацію…
У Тьоми був День народження, і Катька за традицією найперша прийшла вітати друга. Вона постукала у двері. Артем уже чекав її на порозі.
— Тьомо, з Днем народження! — сказала Катька, заходячи в квартиру.
— Скільки років, і нічого не змінюється, — усміхнулася, дивлячись на них, мама Артема.
Катерина, як завжди, спекла другові його улюблений торт. Вони сиділи на кухні й пили чай.
— Ти сьогодні якийсь загадковий, Тьомо. Що сталося? — першою почала Катерина.
— Катюшо, ти знаєш, я давно хотів тобі сказати… — почав Артем. Але Катерина його перебила:
— Слухай, у мене теж до тебе серйозна розмова.
Хлопець завмер. У його душі ворухнулася надія.
— А давай тоді ти спочатку, — запропонував він.
Катерина всміхнулася:
— Я влаштувалася на роботу. Ну це ти знаєш. А ще… закохалася! — випалила вона й подивилася Артему просто в очі.
Той навіть знітився на хвилину:
— Ну нарешті, Катюшо. Я так радий, адже я теж тебе… — не встиг договорити Тьома, бо дівчина знову перебила:
— І ось, розумієш, він такий турботливий… Правда, старший за мене. Але це зовсім не важливо, правда?
Артем задумався. Різниця між ними була всього три роки і зовсім не бентежила його. Хлопець кивнув і продовжив слухати, затамувавши подих.
— Розумієш, це мій шанс на щасливе життя. Михайло за два місяці летить до Лондона й кличе мене з собою.
Але я не можу взяти Рисика. Ти сам казав, що в нього хворе серце. А в Миші алергія на тварин, — сказала вона.
Артем ошелешено застиг. Хлопцеві здавалося, що по ньому проїхав асфальтовий каток:
— Стривай, який Миша? До чого тут алергія й Рисик? — тихо запитав він.
— Тьомо, ти взагалі мене чуєш? Миша – мій начальник і наречений. Ми їдемо до Лондона. Я давно мріяла жити й працювати за кордоном. Це такий досвід!
Але ми не можемо взяти Рисика. Я не знаю, що робити. Залишити його з мамою – не варіант, і віддати комусь теж… Адже Рися не йде до людей, сам знаєш, — зітхнула Катерина.
Артем сидів мовчки.
«Який же я дурень!» — промайнуло в нього в голові. Хлопець постарався взяти себе в руки й безтурботно всміхнувся:
— Ну, Катюхо. Оце так новини! Ти не переживай, подруго. Усе буде добре, обіцяю! Я можу взяти Рисика. Він мене знає. Головне, щоб ти була щаслива, — сказав він радісно.
Катерина дивилася в очі Артема. Вони чомусь стали сумними й згасли, хоча хвилину тому світилися від щастя.
— А що ти хотів мені сказати? — запитала вона невпевнено.
— Та, це дрібниця. На роботі невеликі перестановки, — махнув рукою Тьома…
Два місяці Катерина готувалася до поїздки.
Дивно, але чим ближчим був день переїзду, тим важче в неї ставало на серці:
«Напевно, я боюся залишати маму одну…» — думала Катерина. Але в душі розуміла, що це не головна причина її печалі.
Перед очима постійно стояв сумний погляд Артема. Як вона буде без нього? Адже вони стільки років були найкращими друзями.
Останнім часом Катерині навіть стало здаватися, що їхня дружба вже переросла в щось більше…
«Так, годі! Я скоро буду жити з Мишею в Лондоні. А думаю чомусь про Артема» — постаралася відігнати від себе тривожні думки Катерина.
На руки до неї обережно заліз Рисик. Він відчував, що з господинею щось відбувається. Тому намагався заспокоїти її, лагідно муркочучи.
— Рисику, малюку. Як же я буду без тебе? — шепотіла Катерина.
Вона згадувала нещодавню розмову з Мишею, який чітко дав зрозуміти, що коту в їхньому житті не місце:
— Катюшо, я не можу все життя на таблетках провести через якусь тварину. Хай навіть найулюбленішу, — сказав він.
І ці слова прозвучали, як вирок…
— Ну що, Катюхо, прийшов час прощатися! — бадьоро говорив Тьома. У руках він тримав Рисика.
— Артеме, ти телефонуй, будь ласка, не забувай, — шепотіла крізь сльози дівчина.
— Не розкисай, а то Рися нервує. Вибач, що в аеропорт не поїдемо проводжати, — усміхнувся Артем.
Вони стояли на сходовій клітці. Хлопець запустив Рисика додому й обійняв Катерину.
«Не відпускай її… Тільки не відпускай!» — стукало в нього в скронях.
— Мені пора, — сказала Катерина й поцілувала його в щоку.
— Я не забуду. Ніколи не забуду, — шепнув Артем, розтискаючи руки…
Вона стояла біля стійки реєстрації, розуміючи, що прямо зараз вирішується її доля.
— Ну, чого ти така сумна? — підбадьорював Катерину Миша.
Вона намагалася усміхатися.
«Я не забуду… Ніколи не забуду…» — стукали в неї в скронях слова Артема…
Катерина дивилася у вікно на віддалену будівлю аеропорту.
— Повернулися звідкись? — запитав таксист.
— Ні, я просто залишилася, — зі сльозами щастя відповіла Катерина.
— Буває… Думаю, ви прийняли правильне рішення, — філософськи зауважив водій.
Рисик сидів сумний.
— Усе буде добре, Рися! — підбадьорював Артем.
У двері настирливо постукали. Хлопець відчинив і завмер…
— Тоді, на Дні народження, ти хотів мені в чомусь зізнатися, але я перебила, — сказала Катерина.
Артем усміхнувся:
— Що ти тут робиш? — запитав він.
— Артеме, дай відповідь, що ти хотів сказати? — повторила Катерина.
Але хлопець мовчав, дивлячись на неї. Потім підійшов ближче й обійняв дівчину.
Вона погладила радісного Рисика, який терся біля її ніг, і прошепотіла:
— Я люблю тебе, і не можу жити без вас із Рисиком…
— Саме це я й хотів тобі сказати, рідна, — відповів Тьома.
