Вісім років я живу у ролі господині дому. Не тому, що мріяла про це, а просто так склалось ніби на розмитих берегах Дніпра хтось розставив для мене химерні пастки. У мене двоє дітей, чоловік, який трудиться від світанку до темної ночі, і квартира у Києві, в якій постійно зявляються нові плями і непояснювані речі, що потребують мого втручання. Кожного ранку, коли ще ніч чорна і тільки гудять трамваї, я встаю о 5:30 ще до того, як у світі відбудеться перший подих сонця, я вже варю вівсянку.
О сьомій у мене вже чисті тарілки, підлога блищить, ліжка у дітей рівно складені, а борщ вариться на плиті, немов червоний компас на день. Коли мій чоловік вирушає на роботу, він говорить: «Сиди спокійно вдома.» Ніби «сидіти» це натяк на відпустку, а не гнітюча відповідальність. Щойно зачиняю двері за ним, починається другий, ще більш дивовижний раунд: запускаю прання, пилосос, мию ванну, доганяю розкидані по підлозі іграшки, біжу на базар за овочами, а потім забираю дітей із школи.
Коли діти повертаються додому, відпочинок в розсіяному світлі не існує: домашні завдання, полуденок, невидимі сварки, голоси, ще одна партія брудних шкарпеток. Тим часом чоловік повертається втомлений ніби із битви під Полтавою сідає у крісло й поринає в телефон, як у маленький світ всередині світу. Якщо прошу допомогти, відповідає: «Я ж працюю весь день.» Якось я сказала: «Я теж.» Він розсердився, мов би я розгойдувала стару домівку. Сказав, що перебільшую і не розумію, що таке справжня втома.
Одного дня я сказала йому, що хочу повернутися до роботи щоб заробляти свої гривні, хоч трохи відчути себе справжньою людиною, вирватись з дому на Подолі і користуватись метро, як всі. На це він відповів: «А хто буде глядіти дітей?» «Навіщо ти тоді взагалі зі мною одружився?» «Це егоїзм.» Свекруха теж втрутилась мов сонна згадка з минулого й сказала, що добра дружина сидить вдома.
Я стала як тінь, невидима, що кружляє по квартирі ніхто не питає, як я почуваюсь. Ніхто не дякує. Якщо борщ пересолений, жаліються. Якщо підлога не блищить моя вина. Якщо у дітей погані оцінки знову я винна. Все валиться на мене, мов хвиля, що захоплює острів.
Був день, коли я вибухнула, мов ранкова гроза. Мила тарілки о десятій вечора, відчуваючи біль у спині, і почула, як чоловік каже по телефону: «Моя дружина не працює, вона просто сидить вдома.» Я спустила тарілку в мийку, і сльози текли разом із водою.
Тепер я втомлена. Втомлена від роботи без зарплати у гривнях, без графіку, без вдячності. Втомлена від відчуття, що моє життя замкнене між чотирма стінами на Оболоні. Втомлена бути «просто домогосподаркою».
І я вже не знаю, що робити. Чи терпіти, чи просити змін, чи шукати роботу, навіть якщо це розтрясеться, як будинок на ґрунтах.
Скажіть, господиня це справді привілей, чи це та невидима вага, яку ніхто не хоче побачити?
