Увесь цей дивний сон летів у мені, неначе пірїнка серед химерного вітру, якщо вітри можуть бути такими безжальними. Протягом восьми років мій чоловік Остап не дозволяв мені поїхати в село, звідки родом його мати, Параска Опанасівна. Щоразу він повторював, ніби старий будинок у Диканьці ось-ось перебудують; ось ще трошки і все буде гарно.
Я справді хотіла вірити, що він син, який мріє про найкраще для матері. Кожен раз запаковувала гостинці, які Остап відвозив сам, і ні разу не дозволив поїхати разом. Рідко телефонувала до Параски Опанасівни іноді тільки чула її лагідний голос. Згодом номер перестав відповідати, обірвався різко як дріт на високовольтній лінії. Всі мої запитання губилися в дивному напруженні в погляді Остапа він одразу міняв тему, наче «Диканька» це закляте слово, об яке в нього спотикається язик.
Все стало ще дивніше, коли якось у нашій київській квартирі зявився адвокат чоловік приїхав із Полтави й сповістив, що Параска померла ще місяць тому. Остап сидів, втискуючи лице в долоні, схлипуючи. А всередині мого сну відчувалося дивне крижане затискання, ніби хто-небудь обвів мені серце мотузкою.
Я розуміла, що Остап знову збрехав. Але тепер брехня була такою, що не сягала дна.
Через кілька днів Остап сказав, що у відрядженні на тиждень. Ледве його авто зникло за рогом, я, охоплена передчуттям, витягла ключі із сувенірної шкатулки та вирушила трасою, що обертається, мов доріжка на платівці, до глухої Диканьки. Мені здалося, що час потік позадом, а серце билося так гучно, що мабуть, лунало по всій пустельній дорозі.
Коли я приїхала, подвір’я вміщувало занепокоєння старі горіхи шелестіли, немов віталися шепотом. Я відчинила хвіртку, поскрипіла деревяними сходами, а руки тремтіли, коли встромила ключа в замкову шпарину. Двері відчинилися аж занадто легко ніби на мене чекали.
Я зробила крок і відчула холодець по шкірі, як від доторку примари. Дім був залитий не сонцем, а електричним світлом, що лилося, ніби молоко зі згустками. Це могло означати тільки одне хтось тут жив. Коридор виявився аж надто охайним: жодної пилюки й жодних молотків чи шпалер слідів ремонту немає. На кухонному столі стояла чашка липового чаю, з якої все ще піднімалась пара.
Доброго дня? прошепотіла я.
У відповідь з сусідньої кімнати долинули кроки, які тягнулися так повільно, ніби крізь рідке повітря. У дверях постала Параска Опанасівна, тінь моєї свекрухи, яку я вже давно поховала в уяві. Вона стояла переді мною жива, трохи сивіша, з подивом у карих очах.
Це ж ти? нарешті промовила. Що ти тут робиш?
Я затремтіла так, що слова вилітали шматками.
Я Вас вважали померлою
Параска тяжко присіла на лаву, її ноги наче зраджували їй.
Це Остап тобі сказав? спитала тихо.
Я кивнула. На кухню нависла тиша, важка як килим ручної роботи.
Значить, таки зважилась приїхати пробурмотіла Параска. Я поволі зійшла з розуму і лишилася біля столу. Скажіть, чому Остап не дозволяв приїздити до Вас стільки років, чому сказав мені таке?..
Параска лише подивилася, шукаючи слова, які згорали на язиці.
Бо Остап не хотів, щоб ти дізналась правду.
У животі все стиснулося, бо я розуміла: правда тут завжди поруч, але до неї треба доторкнутися, як до марева.
Яку правду?..
Свекруха мовчки повела мене довгим коридором до крайньої кімнати. Там були дві ліжка, підлога, заросла дитячими іграшками та шафа із кольоровими малюнками. На одному ліжку сидів хлопчик і возив машинку; біля вікна дівчинка кольоровала у зошиті.
Я закам’яніла.
А це хто? видушила крізь зціплені зуби.
Дівчинка встала й обернулася. У неї були очі мого чоловіка, болюче знайомі.
Бабусю, а це хто? запитала.
Десь у мені світ перекинувся.
Це діти Остапа, тихо сказала Параска.
Мій світ назавжди похилився, як перекошений дах, але усього, що сказала мені Параска далі, вистачило б, щоб він зовсім розвалився.
Раптом вхідні двері гримнули, як воєнний барабан.
Сухо Жорстко. Остаточно.
Ні прошепотіла Параска.
Діти підняли голови. І тоді я почула його голос:
Мамо?
Остап.
Мої ноги підкошувалися. По коридору швидко рушили його кроки впевнені та впізнавані. Він зявився на порозі кімнати й спинився. Кров зникла з його обличчя, мов під подих лютого вітру.
Спершу поглянув на мене.
Потім на матір.
Потім на дітей.
Все стало явним, не лишилося нічого прихованого.
Дівчинка ледь усміхнулася.
Татку
Це слово розламало мене навпіл.
Остап щось хотів сказати, але рот лиш розкривався беззвучно.
Хлопчик зліз із ліжка, обійняв його ногу наче так робив щодня. Не вперше, не таємно. Це був їхній Закон, їхнє життя і природа. Моє життя зникало, як тінь на пероні.
Остап взяв хлопчика на руки. Його вміння боліло правдою більше, ніж будь-яка зізнання.
Скажи їй, шепнула Параска, дивлячись крізь синові плечі. Бо досить ховатися за могилами.
Остап перевів дух.
До дітей: Ідіть на кухню, діти.
Після кількох секунд їхній гуркіт у коридорі залишив безмовність, ніби в хаті більше нічого й не лишилось, окрім мене і невідомого чоловіка.
Він сперся об стіну. Здавалося, все в ньому розгойдується.
Це мої діти, нарешті видихнув.
Я вже розумію
Їхня мама померла вісім років тому.
Моє серце вдарило не кудись, а прямо в голову.
Що?..
Її звали Олеся. Я познайомився з нею до тебе. Вона народила Соломію, а потім Максимка. Але захворіла тяжко й померла, коли йому було ще кілька місяців
Параска, дивлячись у вікно, мов слухала це вкотре. Остап продовжив:
Я був розбитий. Не знав, як жити з двома дітьми. Коли зустрів тебе так злякався, що ти підеш, якщо дізнаєшся Я не довірився.
За вісім років жодного слова? Замість дати шанс обрав брехню?
Я вже говорила голосом, у якому не було нічого живого а лише лід і тіні.
Я боявся, признався Остап, підводячи очі. І в перше я побачила в тому погляді справжній жах.
Тобто вигадав померлу матір, адвоката друга?
Так
Нудота піднялася в мені так сильно, що все у хаті ніби стало холодним і вивернутим навиворіт. Позаду лишалися два малюки, які не винні ні в чому, але їм теж не дістався мій світ.
Параска важко зітхнула.
Він давно хотів сказати правду. Тільки все відкладав.
Остап спробував щось заперечити, але Параска строгим тоном припинила:
Досить. Ти їй потрібна вся правда.
Я дивилась туди, куди вона показала на стару шафу в залі. Там стояла родинна фотографія. На знімку: Остап, діти, Параска і ще одна жінка, що усміхалася.
Я застигла перед нею. Це була Катерина моя найближча подруга, наша свадебна кума.
І в цю мить все стало зрозуміло. Уві сні ніщо не може бути правдою, ані брехнею тут усе змішується, зникає, а потім повертається навязливими відгомонами
А на подвірї шелестіли горіхи, обіцяючи ще довгу безсонну ніч.
