Після восьми років кохання він просто пішов… Сказав, що «так буде краще»
Привіт. Мене звати Соломія, мені 27 років, я живу у Львові, і зараз я в такому стані, коли душа немов ридає, але ніхто не чує. Те, що сталося зі мною, може здатися звичайною, навіть банальною історією. Впевнена, таких — тисячі. Але коли біль торкається тебе особисто, вона вже не здається ні буденною, ні звичною. Вона розриває зсередини, забирає сон, і ти не знаєш, як зранку піднятися.
Я прожила вісім років із людиною, яку вважала своєю назавжди. Його звали Орест. Ми познайомилися, коли мені було лише дев’ятнадцять, і з того часу не розлучалися навіть на день. Разом пройшли через усе: першу орендовану кімнату, студентську бідноту, безсонні ночі перед іспитами, перші роботи, перші помилки. Ми дорослішали разом. Він знав мене, як ніхто інший. Я вірила — якщо щось і вічне, то це ми.
А потім, тиждень тому, усе закінчилося.
Він просто сів поруч і сказав:
— Соломіє, я хочу, щоб ми розійшлися. Я більше не відчуваю, що у нас є майбутнє. Я тебе люблю, але це вже не те… Нам треба розійтися. Так буде правильно. Так буде краще для нас обох.
Я заніміла. Здавалося, що в кімнаті перестало вистачати повітря. Я не розуміла, що відбувається. Ми не сварилися. Не зраджували. У нас не було драми, зради, брехні. Нам, як мені здавалося, було добре. Він же щодня казав, як любить. Кожного вечора обіймав мене перед сном. Невже це все було неправдою?
Я запитала: — У тебе є хтось?
Він опустив очі: — Ні. Просто… все змінилося. Я не можу це пояснити. Просто більше не відчуваю того, що відчував раніше.
А я все ще відчуваю. Я люблю його. Не так, як у юності — шалено й з ураганом у крові. А інакше — глибоко, спокійно, як повітря, як звичку дихати. Він — моя родина. Він — моя людина. Або, принаймні, мені так здавалося.
В голові тисячі питань. Може, він бреше? Може, справді закохався в іншу? Чи йому просто стало тісно в цих стосунках, і він злякався відповідальності? Може, хтось сказав йому, що в тридцять життя тільки починається, і він вирішив, що я — частина старого сценарію, з якого пора викреслюватися?
Але чому він не сказав правди? Чому залишив мене у цьому вакуумі, де все руйнується, але ні за що не вчепитися?
Я намагалася говорити з ним. Благала пояснити. Хотіла зрозуміти. Хотіла, щоб він хоч дав мені шанс — поборотися, повернути почуття, спробувати інакше. Але він був спокійний. Надто спокійний. І цей спокій вбивав мене найбільше.
Він сказав:
— Ми просто дійшли до кінця. Не треба шукати винних.
Але якщо немає винних, чому я почуваюся покараною?
Зараз я сама. Я повертаюся додому — і все нагадує про нього. Ось його чашка, яку він ніколи не мив. Ось його подушка, яку не можу викинути. Ось зубна щітка, яку рука не піднімається викинути. Навіть тиша у квартирі звучить його голосом.
Я працюю, ходжу по справах, посміхаюся знайомим. Усі думають — у мене все добре. А всередині — пустота. Така, що хочеться вити.
Я читаю в інтернеті чужі історії. ХІ тоді я зрозуміла — іноді любов не залишається, щоб навчити нас любити саму себе.
